Розділ 38

Людина постійно сумнівається! Навіть у митті щастя тривожиться, що воно швидко закінчиться. Кожного дня чекає підступу, проблеми чи події, що зіпсує баланс у житті.

Женя прокинулася спозаранку, за звичкою. Стояла біля вікна у напівтемному коридорі з чашкою чаю, усвідомлюючи що їй нікуди поспішати. Часто вона уявляла собі такий день. Планувала його, навіть не підозрюючи що сумуватиме. Виявляється ми сумуємо за всім, до чого звикаємо. Хай навіть було щось не найкраще, проте було.

На мить подумки перенеслася до квартири Богдана, пригадуючи безтурботні ранки. Як вони збиралися на пробіжку, пили каву, сидячи на підвіконні. А як довго вона звикала до гавкання Чіка пізно вночі та рано-вранці. Звикла до запаху з ноткою цитрусових та собачого корму. Тепер її серце завмирало й холонуло в грудях від спогадів. На очі наверталися сльози. Невже цього ніколи більше не буде?!

Євгенія поставила чашку на підвіконня, сама вмостилася поряд, підібгавши ноги до грудей. Чи правильно ми робимо, коли тікаємо від почуттів? Чи означає це, що ми не любимо?!

Ми тікаємо від тих кого любимо, боячись болю, який вони можуть завдати. Боячись розчарування, яке з кожним моментом накриває сильніше. Якою б чудовою не була людина в наших очах, настільки б ми її не любили, вона може виявитися зовсім інакшою. Чим більше вона пізнавала Богдана, тим більше сумнівалася, що варто кидатися в його обійми. Під впливом своєї тітки він ставав нестерпним параноїком. Його ревнощі завдавали їй болю. Ніщо не ранить більше, ніж недовіра близьких. До того ж у неї й думки зрадити його чи обдурити не виникало.

— Ти чого тут сидиш? — почулося поряд. Женя від несподіванки ледь чашку не впустила. Злізла з підвіконня й спрямувала очі на Стаса.

— А ти чого лякаєш?

— Як справи? Повертаємося до тренувань? — Стас став поряд, зіпершись на підвіконня.

— Стасе, хотіла з тобою поговорити. Я вирішила зробити перерву.

— Ти що серйозно?

— Так. До вступу ще пів року. Я маю час подумати, розібратися в собі.

— А що змінилося? Чи ти вже не хочеш бути балериною?

— Не знаю. Так, Стасе, не знаю, — підвищила голос Женя. Вона важко зітхнула й відійшла від хлопця. — Дякую тобі за допомогу, та я маю сама зробити вибір.

Вона пішла до кімнати, не озираючись. Стас дивився їй вслід з невдоволенням. Він підозрював, що зв’язуватися з нею не варто, але ж… Вона йому подобалася.

Женя повернулася до кімнати, залізла під ковдру. За вікном починався день, а в думки прокрадалися сутінки. Вони приходять разом із сумнівами. Чим більше сумніві, тим більше темряви. Вона провалилася в сон на кілька годин. Прокинулася близько десятої. Іри в кімнаті не було. Поснідавши, полізла в соціальні мережі. Час стікав повільно, наче краплі з даху.

Так і провела день в ліжку за переглядом фільмів та стрічки інстаграму. На вечір розболілася голова, вона вирішила прогулятися містом. Сипав дрібний сніг. Женя мимовільно дійшла до парку, в якому раніше тренувалася. Здавалося вона заблукала. Заплуталася в тенета.

Їй так хотілося побачити Богдана, хоча б краєчком ока. Переконатися, що з ним усе добре. Попрощатися на відстані. Женя обійшла всі доріжки, де міг зустрітися їй хлопець, але… Даремно сподівалася на вдачу.

У вуличному кіоску вона придбала чай і присіла на лавку. Уважно роздивлялася по сторонах, все ще сподіваючись, що побачить хлопця. Минуло менше години, перш ніж вона добряче змерзла. Тупцювала на місці й вже збиралася піти, але побачила Чіка. Той, як і колись біг їй назустріч. Женя зраділа, кинулася його обіймати, гладити.

— Вибачте його, — до них підбігла незнайомка.

Висока темноволоса дівчина. На повідцю в неї була такса, яка рвалася побігти до інших собак, що купчилися біля кіоску з їжею. Незнайомка відчепила повідець і тільки тоді полегшено зітхнула. Чік зірвався з місця і побіг за таксою. Женя піднялася, вирівнялася.

— Він здається вас знає? — припустила незнайомка.

— Так, я знайома Богдана, — зам’ялася Женя, опустила очі.

— А я його сусідка з другого поверху, Катя. Богдан попросив мене вигуляти Чіка, — засміялася дівчина і протягнула руку для знайомства.  

— Женя, — всміхнулася у відповідь.

Дівчата мовчки стояли поряд, спостерігаючи за собаками. Жені ніяково було розпитувати. Вона нишком розглядала дівчину. Може вона і є його подруга? Когось же мала на увазі Олена Дмитрівна.

— Я здається бачила вас раніше, з Богданом, — звернулася Катя до Жені.

— Так, ми зустрічалися.

— Вже ні?

Питання дівчини її розхвилювало. Женя не поспішала відповідати. Глянула скоса на Катю. Та безтурботно спостерігала за собаками.

— А ви?

— Просто цікавлюся, — засміялася чорнява. — У мене є хлопець.

— Так, ми розбіглися, — відверто зізналася Женя. — Чік дуже прив’язався до мене, і я. Хотіла побачити, от і прийшла.

— Женю, якщо хочете можу допомогти вам бачитися?

— Як?

 — Залиште свій номер. Коли буду вигулювати – зателефоную.

Несподівано для самої себе Женя погодилася. Вони обмінялися номерами телефонів з Катею, поспілкувалися. Білявка ще пограла з Чіком і пішла.

Вона чомусь всміхалася до себе, розуміючи абсурд ситуації, що склалася. Коли вона збиралася все кинути, відпустити — щось пішло не так. Вона збиралася дати спокій Богдану, дати шанс стати щасливим без неї. Тепер же в душі поселилася надія на несподівану зустріч.

Вона вирішила залишитися в місті на певний час, хоча б до свого дня народження. Нарешті розібратися у своїх цілях. Якщо за місяць нічого не зміниться — повернеться в Козин.