Розділ 36

— Женю, що можна подарувати молодій дівчині?  Що зараз взагалі дарують? — цікавилася Олена Дмитрівна.

Женя не могла повірити своїм очам. Жінка світилася від радості. Вперше за місяць вона приязно звернулася до неї, до того ж не по роботі. Женя вже гадала вона ніколи їй не вибачить розриву з Богданом, хоча вона здається раділа більше всіх.

— Вам для Аліси?

— Ні, для дівчини Богдана. У неї день народження, а  я не знаю, що можна подарувати. Та й часу зовсім немає. Можеш взяти це на себе?

— Так, звісно, — з легкою усмішкою відповіла Женя. Вона повернулася й вийшла з кабінету.

Минаючи столики, дісталася свого постійного місця біля вікна. Присіла і повільно перевела погляд у вікно.  Руки склала на стіл одна поверх іншої. Телефон лежав осторонь, періодично блимаючи від сповіщень.

Вона не могла й слова мовити. Жодна зайва думка не виникала у голові. Лише слова Олени Дмитрівни звучали приглушено фоном. Ще вчора вона наважувалася на рішучий крок,  а зараз  — потреба в нього розвіялася як туман. Женя не хотіла вірити, що все так швидко змінилося.

Як не крути, але всі ми замінні. Питання лише у часі. Це, мабуть, і ранить найбільше – нас забувають. Ось і Богдан знайшов їй зміну.

Минуло кілька годин перед тим, як вона схопила телефон і швидким набором в адресному рядку увела запит «подарунок для дівчини». Купа статей з пропозиціями мерехтіли перед очима, що повільно наповнювалися сльозами. Зрештою вона замовила парфуми, які розхвалювали на кожному сайті. Та й для Олени Дмитрівни головне ціна. Через годину кур’єр доставив посилку у красивому фірмовому пакетику.

— Почекайте за столиком, — попросила вона його. А сама відправилася до кабінету адміністраторки.

— Олено Дмитрівно, кур’єр привіз подарунок. Розрахуйтеся!

Жінка пожвавішала, схопила гаманець й гайнула до залу. Женя ж лишилася у кабінеті. Вона підійшла до столу, край якого в адміністраторки завжди лежав стос чистих аркушів. Дістала один і присіла за стіл. З підставки обрала ручку у золотій оправі. Схилилася над аркушем і каліграфічним почерком вивела слово «Заява».

Вона писала її, прикрашаючи аркуш краплинами сліз, що мовчки скрапували з очей. Поставивши дату й підпис, лишила аркуш на столі, ручку повернула у підставку.  

— Це ж треба! — до кабінету повернулася адміністраторка. Замовкла щойно побачила Женю у своєму кріслі. — Ти чого там розсілася? — від усмішки не лишилося й сліду.

— Заяву писала,— Женя підвелася, підсвідомо розправляючи плечі. — Заяву на звільнення. Якщо ви не проти, я піду прямо зараз?

— З якого це дива? — спантеличено нахмурила брови Олена Дмитрівна. — Мене твоя робота влаштовує.

— Мене не влаштовує. Я мала піти відразу. Знала, що не залишите у спокої. Я все терпіла, але… Ви змусили обрати подарунок для дівчини Богдана. Вам не здається, що це занадто?

— Припини! — жінка опустила пакет на диван, а сама пройшла і стала ближче. Руки вмить прийняли захисне положення. — Ти сама винна! Дурила Богдана, використовувала у власних цілях. Тепер хлопчик щасливий. Чи ти йому цього не бажаєш?

— Бажаю! — Женя оминула Олену Дмитрівну і лише тоді зупинилася.  — Якби я не хотіла йому щастя, то не послухала б вас і не пішла, як ви просили!

Олена Дмитрівна з переможною усмішкою провела Женю поглядом до дверей, а тоді й закрила їх за її спиною.

— Ну от і все! — плеснула  в долоні. Підхопила пакет з подарунком і всілася за свій стіл.

Євгенія спинилася, коли почула стук дверей. Спочатку хотіла озирнутися, але було надто боляче.  Зробивши повільний вдих, вона полегшено видихнула. Не думала, що колись зможе сказати все, що хотіла.  Олена Дмитрівна домоглася свого.

— Дімко,  я йду, — вона підійшла до стійки й ледь всміхнулася.

— Коли будеш? — заклопотано терся за стійкою хлопець.

— Ніколи!

Дімка завмер, тоді підняв очі. Спантеличено оглянув дівчину з голови до ніг і назад. Вийшов з-за стійки, підійшов і пильніше придивився.  

— Ти що серйозно?

— Звільнилася, – з радістю відповіла Женя. Справді відчула легкість, наважившись обірвати кінці.

— І що тепер?

— Тепер нове життя. Ще побачимося, — підморгнула й подалася на вихід з кафе.

«Барви» було для неї затишним і рідним місцем. До того ж нагадувало про Богдана. Тепер – воно більше її не тримало. Можливо і їй треба відпустити його.

Богдан має право на щастя, щастя не з нею. Хоч вона й не хотіла цього уявляти. Надто багато перепон стояло між ними. Лише двоє по-справжньому люблячих, можуть одночасно бути щасливими  і нещасними.