Розділ 35

— Розказуй, що там у вас сталось? —  нарешті обірвала тишу довжиною у весь день Євгенія Дмитрівна.

Женя уникала розмови. Бігала будинком, подвір'ям, допомагаючи бабусі. То підлогу помила, то готувала булочки з полуничним джемом. Займала себе роботою, відгороджуючись нею від бабусі. Стіни позитивно впливали не дівчину, точніше кількість роботи, яка додалась. Женя перебрала всі свої зошити, що лишилися зі школи. Переклала книги на іншу полицю. Розібрала коробки зі старим одягом і зрештою всілась за вишивку, яка терпляче чекала на свою господиню ледь не рік.

— Чого мовчиш? Язика ковтнула! — продовжувала бабуся, сидячи з чашкою чаю за столом.

Женя вдала, що не розуміє про що бабуся. Продовжувала нанизувати намистинки на нитку, старалась пригадати як то вишивати бісером. Колись допомагало зосередитись, зараз – відволіктись.

— Чи може він тебе образив? — грізним тоном продовжувала Євгенія Дмитрівна. Її наміри були такими ж серйозними як і тон, з яким вона допитувала онуку.

— Ні-і-і, — Женя нарешті відреагувала. Подивилась на бабусю з благанням припинити здогадки. — Богдан ніколи б мене не  образив.

— А в чому тоді справа?

— Він зізнався мені в коханні,— Женя опустила погляд на тканину. Смикнула нитку і продовжила перебирати бісер голкою.

— Ну, чого знову мовчиш! — сердилась бабуся. — А ти що?

— Промовчала,— несміливо прошепотіла Женя.

— Хм, безхребетна! — випалила бабуся. Плюнула повітрям. Тоді піднялась і дістала з верхньої шафки пляшку вина. Налила в чашку, надпила. Прицмокнула і підійшла до онуки. Опустилась на диван поряд. Протягнула Жені чашку.

— Не хочу,— спокійно відповіла онука. Вишивання і справді заспокоювало. Навіть бабусині образи не завдавали болю. Можливо Женя збагнула, що вона просто так. Не може інакше: підбирати слова, юлити. Бабусі було простіше сказати все, що було на язиці.

Євгенія Дмитрівна мовчки сиділа поряд, пила вино маленькими ковтками, щоразу прицмокуючи. Женя вперто продовжувала нанизувати бісер. 

— Іноді краще згоріти за мить, ніж тліли все життя. Так, обпалишся, та знатимеш за що. За спробу бути щасливою! — видала бабуся. Піднялась, лишила чашку на столі і пішла до кімнати.

Женя нічого не відповіла. Опустила очі й продовжила вишивати, нанизуючи один за одним яскраві кристалики на нитку. Картина була закінчена до ранку. Женя не могла зімкнути очей. Робота заспокоювала її, думки приводила до ладу. Бабуся вперше розуміла її почуття, або ж їй так здавалось. Та поговоривши з нею, вона відчула полегшення. Вона знала, що має спробувати. Якщо не летіти до сонця, то не зможеш перевірити себе, і його. Обпалишся раз, не означає що так буде вічно.

Вранці Женя поверталась до міста. Уявляла як зателефонує Богдану, або краще прийде в гості. Способів було багато, але — чи наважиться вона. Хоч всередині вона відчувала рішучість, зовні досі щось стримувало. 

Агор, друзі! Відгукніться, хто читає цю книгу? Я бачу актив у статистиці, але лише один коментар.  Поділіться своїми враженнями, хай які вони є чи позитивні, чи негативні. 

Мені дуже цікаво почути вашу думку і дуже цінно бачити вашу підтримку*)