Розділ 34

Женя збирала необхідні речі в дорогу, слухаючи музику. Іри вдома не було, що не могло не радувати. Сусідка їй чомусь зовсім не сподобалася. Ставить дурні питання, які до того ж зовсім її не стосуються. Хоча вона мала рацію щодо Стаса. Той легко рознесе чутки гуртожитком. Чого б ще на неї косо дивилися?!

Зібравши речі в сумку, Женя переодягнулась у форму для тренувань і пішла до залу. Кожен охочий може взяти ключ на прохідній в обмін на документи та займатися досхочу. Тепер вона не потребувала допомоги Стаса. Принаймні їй здавалось, що для вступу вона вже достатньо вміє, проте підтримувати форму – щоденна праця.

На щастя о такій порі рідко хто був у залі. Студентам академії вистачало щоденних тренувань у закладі. Женя пройшла  і міцно причинила за собою двері. Увімкнула музику в навушниках і почала розминку. Годинне тренування збадьорило її. М’язи солодко нили від втоми. Коли Женя повернулась до кімнати, Іра була там. Сиділа за столом і пила чай.

— До тебе Стас приходив,— почала вона з порогу. Женя проігнорувала її слова, взяла речі  й пішла в душ. Їй зовсім не хотілось бачити хлопця.

Уночі вона довго не могла заснути. Крутилась в ліжку в передчутті зустрічі з бабусею. Вирішила не сповіщати про свій приїзд.  Зробити сюрприз. Чи не вперше хотіла поговорити з нею про життя.  

Думала про Богдана, про те  як все у них склалось. Зрозуміла, що зовсім не знається на людях, або ж… Надто добре їх знає. Щось глибоко в серці підказувало їй, що і він сумує. Як вони дожились до того, що гордість стала між ними. Як тепер переступити через неї, як наважитися зробити перший крок.

Спозаранку Женя зібралась і поїхала на вокзал. Не хотіла зустрічатися з Ірою. Як вона не намагалась потоваришувати з сусідкою, нічого не виходило. Женя шукала проблему в собі, начебто надто критично до неї поставилась, але ж… Дівчина лише цікавиться її життям. Чи все ж Женя не була готовою ділитись  з кимось чужим.

Час в дорозі минув швидко. Женя зосереджено  слухала музику в навушниках, роздивлялась пейзажі за вікном. Здавалось сумувала за часами, коли безтурботно жила. Не мала ніяких важливих справ, графіку роботи й тренувань. Жила мріями,  в якомусь вигаданому світі. Там де її батьки були живими, поряд.

Від автобусної зупинки пішла вулицею, якою вони йшли з Богданом. Чому ми починаємо цінувати тоді, коли втрачаємо. Вона не могла знайти приводу повернутись. Та й хіба повертатись не погана прикмета. Тепер їй потрібно рухатись далі, власним шляхом.

Не помітила як дійшла до будинку бабусі. Відкрила хвіртку, яка привіталась з нею скрипом. Барс вибіг з будки й протяжно завив, вітаючись з Женею. Всміхнулась до себе і поспішила доріжкою до будинку.

Вхідні двері були відчиненими. Вона зайшла у коридор, тихо опустила сумку на підлогу, роззулась. З кухні долинав голос бабусі. Як же приємно було чути її голос наживо, не через слухавку. Женя тихо пройшла всередину,  щоб не заважати.

Зазирнула на кухню, відхиливши широку фіранку, яка відділяла кухню від інших кімнат. Бабуся сиділа за столом  над учнем. Періодично тицяла пальцем у зошита й просила підкреслити слова, виправити знак. Євгенія Дмитрівна й не помітила відразу що за ними з учнем спостерігають.  Лише коли кіт підірвався з підвіконня, зістрибнув на підлогу і побіг до коридору, вона помітила Женю на порозі.

— Женечко,— різко підірвалась з місця Євгенія Дмитрівна. Хлопчина років тринадцяти теж звернув увагу на гостю. — Дмитрику, ти пиши-пиши. Не відволікайся! — поплескала учня по плечу жінка, а сама подалась до онуки. Вийшла до коридору і відразу обійняла Женю. — Чому не попередила? Я б вареників наліпила.

— Не треба, бабусю,— Женя з усмішкою спостерігала за метушнею бабусі. — Я поки в кімнаті посиджу, повертайся до учня.

— Добре. Відпочинь з дороги!

Євгенія Дмитрівна повернулась до кухні й відразу ж заходилась командувати. Дмитрик звітував як на екзамені. Через тонкі стіни Женя добре чула їх розмову. Зайшла до кімнати, лишила сумку  на стільці, а сама опустилась на ліжко. Повільно вдихнула  в себе запах дому. Стіни давно увібрали в себе аромат сушених трав бабусі. Полиці, поверхні меблів припали тонким шаром пилу. Сотню разів вона уявляла собі як покине це місце. Поїде назовсім, забуде дорогу, але… Серце завжди пам'ятатиме всі емоції, відчуття. Пам'ять переживатиме їх знову і знову.

Женя прилягла на ліжко. Склала руки на живіт і заплющила очі. Пам'ять видала спогад: як вони лежали з Богданом поряд і дивились на стелю. Як намагався розсмішити її, обіймав за плечі. Вона намагалася пригадати його запах. Парфуми з терпкою ноткою цитрусових. Не змогла. Вивітрився аромат, лишився тільки спогад. Обійняла себе за плечі, намагаючись відчути те тепло, що колись розтікалось по тілу, але нічого не відбувалося. Хімія зникла – реагент відсутній.

— Ну все,— бабуся увірвалась до кімнати без стуку. Женя спохватилася з ліжка. — Ходімо чай пити!

— Ходімо! — засміялась Женя, піднялася і пішла за бабусею на кухню.

Чай з малиновим варенням найкращі ліки проти туги, говорила бабуся. Як їй не вірити?! Попри їхні напружені стосунки з холодком, бабуся завжди могла розсмішити онуку своїми розповідями про школу та учнів. Женя гріла руки теплим напоєм, а душу - розмовами.

— Чого без Богдана приїхала? Хороший хлопчик. Мені сподобався,— поцікавилась бабуся, коли смішні історії скінчились. Женя спохмурніла, опустила очі. — Посварились? — Євгенія Дмитрівна пильніше придивилась до Жені. Знала, що з онуки все кліщами треба витягувати.

— Ні. Просто розбіглись.

— Як? Такого чоловіка загубила?! Тебе там в столиці по голові не били? Як такою дурною можна бути! — сварилась жінка. Від слів бабусі Женя розсміялася.

Євгенія Дмитрівна підірвалась зі стільця, забрала з рук Жені порожню чашку і знову налила чаю. Повернулася на стілець, продовжуючи вголос сварити онуку, наче її поряд немає. Женя сміялась крізь сльози. Як же їй не вистачало її присутності. Не вистачало повчань та підтримки.