Розділ 33

— Доброго ранку! — намагалась тихо розмовляти Іра, мабуть по телефону. Женя розплющила очі, помітивши що права, повернулася до стінки обличчям. Знов заплющила очі.

Намагалася пригадати, що бачила уві сні. Їй чомусь наснилась бабуся і що було дивнішим – її усмішка. Євгенія Дмитрівна жінка сувора, стримана. Рідко коли Жені доводилось змусити бабусю всміхатись.

Будильник тихенько задзеленчав. Женя піднялася  і заходилась збиратись на роботу. Тепер до «Барви» дорога була довшою. Вона не уявляла як тепер працюватиме з Оленою Дмитрівною. Та навмисне нагадувала їй про Богдана. Женя й сама знала, а головне почувалася винною перед ним. Нагадування його тітки змушували ще більше страждати.

За вікном було тихо, попри те, що густий сніг повільно опускався на землю. Цього року зима була спокійною і розміреною, як ніколи. Здавалось і місто поринало в атмосферу спокою, млявості. Женя вийшла з гуртожитку і рушила на зупинку. Дорогою дістала навушники й увімкнула музику. Мелодія наштовхувала її на роздуми про сон. Чому ж це бабуся всміхалась?!  Чого раділа?! Близько місяця вона не була в Козині.  Діставшись зупинки, вона дістала телефон і створила нову нотатку з приписом поїхати до села найближчим часом. Чогось її непокоїла смиренність бабусі у сні.

Через пів години Женя вже була у «Барві». Дмитро натирав скляні чашки вафельним рушником, як і кожного ранку це робив бариста.

— Привіт,— хлопець всміхнувся. Лишив чашки й вийшов з-за стійки, щоб обійняти її.

— Олени ще немає? — Женя на ходу знімала шарф, вмощуючись на високий стілець. 

— Ні. Як дісталась вчора?

Дмитро повернувся за стійку. З усмішкою взявся за приготування карамельного лате для Жені. Він ніколи не думав, що з дівчатами можна так спокійно почуватись поряд. Не відчувати напруги чи то невпевненості. З Женею він міг вільно висловлювати свої емоції й думки.

— Добре. Прогулялась, подумала.

— Щось не так?

— Ні, все добре. Хочу в Олени відпроситись на завтра. Поїхати до бабусі.

— Щось сталося? Може якась допомога потрібна.

— Ні, Дімо. Просто хочу її побачити.

Отримавши своє лате, Женя перебралась за столик біля вікна. Зал був майже порожнім. Кілька клієнтів сиділи за кавою. Женя насолоджувалась ранковою атмосферою самотності.  Планування справ зайняло кілька хвилин. Після Женя прийнялась за напій, який почав холонути. З горнятком у руках, вона підсунулась ближче до вікна і визирнула на вулицю. Сніг не спинявся. Набридав перехожим, вкриваючи їх одяг білою ковдрою. До кафе під’їхала автівка зі знайомими номерами. Авто Богдана. Всередині раптом все похололо. Женя різко вирівнялась, натягнулась як струна. Невже він зараз зайде?! Якщо побачить її, як вчинить — підійде чи вдасть, що вони не знайомі.

Натомість з автомобіля вийшла Олена Дмитрівна, прикрила дверцята, помахала рукою на прощання й авто плавно рушило далі вулицею.

Через кілька хвилин на порозі показалась адміністраторка. Обтрусила сніжинки, які встигли торкнутись лише плечей її пальта.

— Женя тут? - запитала вона у Дмитра і той кивнув у бік залу. — Чудово,— весело і голосніше забринів її голос. Дорогою попросила принести їй каву. — Доброго ранку,— Олена Дмитрівна вмостилась навпроти неї, лишивши пальто і сумку на сусідньому до них стільці.

— Вас привіз Богдан?

— Так. Вчора був у нас, затримався допізна, тому лишився на ніч. 

— Як він? — Женя мимовільно відвела погляд, важко ковтнула. Їй було незручно питати таке у його тітки, але… Як ще їй дізнатись про його стан. Не хотілось тривожити його повідомленнями чи дзвінками. Вона лишила його і його життя у спокої, як того хотіла сама Олена Дмитрівна.

— Чудово,— лицемірно звучало з її вуст. — Переживе. Без тебе йому буде краще, от побачиш!

Женя змовкла, відвела очі у вікно і набрала кави до рота. Їй було важко стримати потік сліз, але вдалося. Вона натягнула усмішку настільки могла, лишила порожню чашку і пішла до кабінету під приводом, що час працювати.

Олена Дмитрівна не приховувала своєї радості від їх віддалення з Богданом. Якою ж хорошою вона здавалася їй відразу: турботливою, уважною. Тепер жінка нагадувала радше злу мачуху з Попелюшки, ніж Хрещену фею.

Весь день Женя намагалась уникати Олену Дмитрівну. Та чи легко це робити, коли знаходишся в одному кабінеті. Проте вона користувалась нагодою і виходила до залу. Все ніяк не наважувалась підняти тему відгулу. Женя ненавиділа свою нерішучість, але питання потрібно було вирішити.

— Олено Дмитрівно,— вже збираючись додому, Женя зам’ялась на виході й все ж повернулась до адміністраторки. Та сиділа за столом і переглядала накладні. — Я хотіла попросити у вас відгул на день. Хочу з’їздити до бабусі?

— Коли? — непорушно мовила жінка, не відводячи погляду від паперів.

— Завтра.

— Добре, ти й так добре сьогодні попрацювала. Можеш завтра бути вільною.

Женя подякувала і вийшла з кабінету. На порозі кафе на неї вже чекав Дімка. Він саме говорив по телефону. Коли помітив Женю, закінчив розмову і вийшов на вулицю. Морозне повітря змусило її мимовільно здригнутися.

— Все добре? Відпросилась? — Дімка з цікавістю дивився на неї.

— Так. Завтра поїду, — вони рушили вздовж алеї. Самотні карликові клени росли обабіч неї.

— Що не так, Женю? — після кількахвилинного мовчання Дімка розпочав розмову. Женя відразу  й не почула його.

Вона все міркувала над поїздкою. Що скаже? Як пояснить, що раптом, без попередження з’явилась?! Тільки коли хлопець схопив її за лікоть, вона отямилась. Подивилась на нього круглими від подиву очима.

— Ти що не чуєш? — наполягав хлопець.

— Вибач. З мене останнім часом поганий співрозмовник,— Женя повернулась і повільно пішла далі.

— Я помітив,— наздогнав її той. — Може поділишся?

— Я не знаю як пояснити…,— Женя важко зітхнула. — Я сама не розумію, що кою, і як виправити все. Своїми вчинками я завдала болю одній хорошій людині. Тепер ми не спілкуємось.