Розділ 32

— Женю ти йдеш? — до кабінету зазирнув офіціант Дмитро. Вона саме сиділа на диванчику, тримаючи в руках телефон. Натискала на клавішу блокування і розблокування, але… Нічого не змінювалось. Жодного повідомлення чи дзвінка.

—  Йду,— прошепотіла вона. Різко піднялась, забрала речі й рушила на вихід.

Дмитро закрив за нею двері кабінету, а потім і вхідні двері закладу.

— Тебе провести? — поцікавився хлопець. Женя почувалась розгубленою. Її ніхто не чекав у гуртожитку. Чи не вперше їй нікуди було поспішати. Раніше хоч Чік чекав, а тепер …

— Якщо не поспішаєш.

— Нікуди. Мене ніхто не чекає,— підморгнув Дмитро, взяв Женю під руку.

Пів року не минули даремно. Женя познайомилась зі стількома хорошими людьми. Дімка був одним із них. Хороший, добрий друг. Завжди всміхнеться, допоможе, або вислухає. Чому з дівчатами Жені не щастило. Стільки разів вона намагалась потоваришувати з офіціантками Кариною і Владою, вони не йшли на контакт. На щастя, Дмитро був зовсім не проти дружнього спілкування.

 Вони мовчки йшли тротуаром у бік гуртожитку. Женя не знала з чого розпочати розмову. Їй було спокійно поряд з другом, мовчати особливо.

— Що тебе турбує? Увесь день засмучена,— обірвав роздуми Жені хлопець.

— Не хочу навантажувати своїми проблемами. Це ми взагалі вперше ось так розмовляємо про особисте,— підмітила Женя і всміхнулась.

— Так, щоразу ніколи. Ти ж танцюєш? Дівчата перешіптувались про тебе в комірчині, от я й почув.

— Так, займалась балетом. Точніше… займаюсь. Хочу вступити до академії цього року.

— Я б подивився.

— Ні-і-і-і, я ще не готова,— засміялась вона.

Згадка про танці збадьорила її. Вперше за тривалий час їй хотілось опинитись на сцені тепер глядачами. Стати на пуанти й відчути тонкий щемлячий біль від напруження м’язів. Здавалось ніби її тіло в цей момент солодко занило від спогадів.

—  А знаєш,— Женя раптом спинилась, відпустила руку хлопця. Віддала йому свою сумку, а сама відійшла далі. Стала в першу позицію і всміхнулась. Руки плавно піднялись догори.

— Чекай,— Дмитро потягнувся за телефоном, швидко зайшов у плеєр і увімкнув першу мелодію,  що трапилася.

Мелодія була знайомою, але зашвидкою. Це не заважало Жені відчувати ритм. Ставши на пальці, настільки це було можливо, Женя почала виконувати балетні па, що відповідали ритму. Танець був зашвидким, проте… тонко передавав ритм і емоційність пісні. Коли Женя спинилась, важко віддихуючись, то помітила що біля Дмитра стояли й інші перехожі. Хтось навіть знімав її танець на камеру. Зашарівшись, Женя опустила очі, але в ту ж мить присутні почали аплодувати. Женя подивилась на них з-під лоба, проте всміхнулась. Вклонившись у відповідь на овації, підійшла до Дмитра.

— Ходімо швидше,— вони зірвались з місця, побігли, весело сміючись.

— Було круто,— відхекуючись, підбадьорив її хлопець.

— Чесно?

— Я завжди вважав балет нудним, але… ти мене переконала.

—  Гадала, що ніколи вже не повернусь до танців. Давно не відчувала нічого подібного. Серце просто калатає всередині.

— Творча криза минула? — засміявся Дімка, взяв її під руку  і вони рушили далі.

— Сподіваюсь.

Вони розійшлись на набережній. Жені хотілось прогулятись на самоті, тому відрядила Дімку додому.

— Я сама дістанусь! Не хвилюйся.

— Точно? — примружуючись, пильно дивився на неї хлопець.

— Так. Як доберусь – напишу повідомлення.

Дорогою вона дихала на повні груди, намагаючись заповнити всередині порожнечу. Від прохолодного повітря в грудині запекло. Розв'язання важливих питань досі змушувало її нервувати. Не могла повірити що наважилась зруйнувати все, що вибудовувалось протягом останніх шести місяців.  

— Це кінець! — мовила вголос. Думки чомусь знову і знову наповнювались Богданом.  Невже мозок не в стані усвідомити почуттів. — Все скінчено!

Глибоко вдихнувши, Женя затримала повітря. Тоді повільно видихнула через ніс і пройшла всередину гуртожитку. Черговий перевірив її тимчасову перепустку і віддав ключ.

Знайомі стіни проводжали її до кімнати. Ще влітку Женя бігала цими коридорами у надії лишитись в стінах гуртожитку. Вони нагадували їй про ті відчуття безпорадності й окриленості від мрії.

Піднявшись на другий поверх, Женя пройшла в кінець коридору. У залі вона інколи займалась. Та холодні стіни і купа дзеркал інколи її лякали. Женя помічала лише недоліки у своїх рухах, тому й обрала галявину. Тепер вона не боялась. На дверцях був важкий замок. Женя торкнулась його, зіперлась на стінку поряд.  Кожна деталь нагадувала їй про минуле. Як дивно, речі вміють торкати наші серця.

Постоявши кілька хвилин біля залу, Женя пішла геть. Піднялась на третій поверх до своєї кімнати. Всередині було порожньо. Облаштувавшись, Женя вмостилась на ліжко з ногами, підібгала їх під себе. Увімкнула настільну лампу, спрямувавши промінь на книгу.  Так влаштована, незакінчені справи її дезорганізують. Мала дочитати книгу, поставити чергову галочку у списку справ, щоб розпочати нову. Продуктивність завжди її мотивувала.

Через пів години двері кімнати тихо відчинились. Скрипнули коли їх причинили. У проході показалась  незнайомка. Кілька хвилин вони мовчки дивились одна на одну.

— То ти і є протеже Стаса? — худорлява шатенка пройшла до ліжка. Залізла з ногами на ліжко, все ще чекаючи відповіді. Женя відвела очі в бік. Такого теплого вітання вона не чекала. — Так і мовчатимеш?

— А що говорити?

— Не збираєшся спростувати чутки?

— Які ще чутки?

— Різні ходять: що ви пара; що він поручився за тебе перед комендантом.

— Останнє точно правда, а от щодо пари – ні. Ми лише друзі.

— А він знає?

— Як тебе звати? — Женя підвелась. Розмова почала напружувати. Продовжувати відповідати на в’їдливі питання вона не мала бажання.

— Іра,— шатенка опустила ноги на підлогу. Женя мимовільно простежила за її рухами. Від мозолів на пальцях всередині похололо.