Розділ 30

Минуло два тижні

За вікном йшов дощ. Настирливо стукав у шибку. Женя сиділа на підвіконні на кухні. Поряд на підлозі клубочком мостився Чік. Бігль сумував за своїм господарем. Квартира спорожніла без його запаху, голосу, сміху. Стіни тепер були порожніми, попри гарне дизайнерське обрамлення. Життя не вирувало в домі без Богдана. Женя теж сумувала. Випробовуванням стали ці чотирнадцять днів.

Перші дні вона сміливо користувалася можливістю побути наодинці. Навіть сподобалось відчувати себе вільною. Та вже через кілька днів вона засумувала. Натикаючись на речі Богдана, вагалась подзвонити чи ні, але стримувалась. Вона розуміла, що це шанс зрозуміти себе. Проте їй зовсім не подобались відчуття, що захопили її душу. 

До Нового року лишалось кілька днів. Женя вже перевезла частину речей до кімнати у гуртожитку. На певний час забула про тренування, адже апатія почала перемагати. Не могла повірити, що новий етап почнеться так символічно разом з Новим роком. Святкувати вона збиралась з бабусею. Олена Дмитрівна страшенно зраділа, коли довідалась про переїзд. На радощах навіть вибачилась за бажання її звільнити.

— Ти ж розумієш, що я просто хвилююсь за Богдана. Мені прикро що у вас нічого не вийшло. Це ж не привід ненавидіти одна одну. Тому лишайся! Тобі ж потрібна робота.

— Так, потрібна. Про ненависть річ не йде, не турбуйтесь. Я розумію, що ви дуже любите племінника. Я рада, що у нього є ви.

Женя чекала на Богдана у суботу. У п’ятницю відпросилась раніше, щоб прибрати у квартирі. Потрібно було все ретельно перевірити й зібрати решту речей. Та повернувшись до квартири, вона наштовхнулась на валізи в коридорі.

— Богдане,— кинулась до кімнат у пошуках хлопця.

У квартирі вона нікого не знайшла. Чіка теж не було, тому вона припустила, що Богдана пішов його вигулювати. Скориставшись можливістю, почала прибирати й готувати вечерю. Женя придбала для Богдана прощальний новорічний подарунок. Вона не змогла пройти повз ланцюжок. Шкіряний з підвіскою у вигляді скорпіона. Сподівалась що хлопцю сподобається.

Богдана і Чіка довго не було. Женя вже починала хвилюватися. Накрила на стіл і чекала на них біля вікна. Речі були зібрані. Уранці вона збиралась з’їхати до гуртожитку.

Нарешті на порозі почувся шурхіт. Чік весело загавкав. Женя вийшла до коридору зустрічати хлопців. Богдан з  усмішкою мостив у кутку святкове дерево, на ходу роззуваючись. Коли помітив її, широко всміхнувся. Він здався їй якимсь інакшим. Нова зачіска, свіжий вигляд, блиск в очах. Навіть борідку відпустив. Здався їй чужим чи що.

— Я приніс ялинку. Відсвяткуємо Новий рік разом? — Богдан обірвав тишу.

— На прощання? — нагадала Женя. Скоріше собі ніж йому. Бо чомусь зовсім не хотілось йти.

— Так.

Поки Богдан встановлював ялинку та наряджав її, Женя вдруге підігрівала вечерю. Вони зрідка переглядались, але мовчали. Женя нічого не хотіла говорити. Вперше хотіла піти, лишивши всі несказанності всередині. Біль від них був особливо п’янким та отруйним, але інакше вона не могла. Богдана потрібно було рятувати. Від неї ж самої. Його зізнання у почуттях до неї змусило подивитись на ситуацію тверезо, серйозніше поставитись до життя. Вона не має права водити його за носа, обманювати чи давати надії. Адже точно знала — не відчуває того ж натомість. Він був для неї другом, братом, але не коханням. Принаймні, Женя ніколи не розцінювала його як свою половинку.

Вони сиділи біля ялинки, закутавшись пледами. У кімнаті звучав легкий джаз. За вікном гриміли феєрверки, а всередині серця. Женя боялась зайвий раз поглянути на Богдана. Боялась сказати те, що змусить його сумніватись у своєму вчинку.

— Ти ж знаєш, що я тебе не проганяю? — Богдан пильно подивився у її очі. Вона глянула з-під лоба, несміливо всміхнулась.

— Так буде краще для нас обох,— намагалась стримати сльози, але не змогла. Одна скотилась донизу, лишивши по собі вологу доріжку на щоці.

Богдан важко зітхнув. Він не міг дивитись на її сльози, не міг триматись осторонь, коли їй боляче. Та Женя так просила розійтись. Благала розлучитись хоч на деякий час, але він точно знає, що назавжди. Вона втікає. Біжить від нього, чи від себе? Він точно не знає, але її очі не могли плакати якби було байдуже. Не могли сумувати, якби хотіли втекти подалі.

— Я страшенно сумуватиму,- він сміливо торкнувся її долоні, витер сльози і пригорнув до себе.

За вікном гриміли феєрверки, а їх серця, що бились в один такт, готувались до нового випробовування — самотністю та відстанню.