Розділ 29

Зима різко увірвалась до міста. За кілька днів насипала снігу, а потім втекла, лишивши його на поталу сонцю та двірникам. Женя ліниво підвелася з ліжка й пішла до ванної. Відповіді від Стаса вона ще не отримала, але крадькома збирала речі. Деякі вже були акуратно складені до валізи.

У двері постукав Богдан. Від несподіванки Женя аж підстрибнула на місці. Закінчила чистити зуби й відчинила двері.

– Доброго ранку! — спокійно мовив Богдан. Він був у верхньому одязі.

— Доброго! Ти вже йдеш?

— Так, увечері я їду у відрядження, але … Перед від’їздом хочу поговорити.

— Добре.

Богдан стримано всміхнувся і поспішив на роботу. Женя розуміла, що розмова не з простих. Не знала чого  й очікувати. Та він правий. Треба нарешті поговорити. Ображатись і мовчати це так по-дитячому.

Після роботи поспішала додому, навіть тренування скасувала. Весь день намагалася подумки скласти слова  у речення, щоб правильно виразити свої почуття. Щоб не змовчати знову, щоб сказати все, що турбує. Женя не знала, чи наважиться сказати про переїзд.

Олена Дмитрівна тільки цього  й чекала. Вона ж знала одне  — має стати незалежною. Богдан і так зробив для неї забагато. Тепер вона має відплатити йому правдою.

Близько дев’ятої Богдан повернувся. Женя чекала на нього з вечерею. Виглядала з  вікна, прокручуючи подумки свої слова. Хлопець прийшов з квітами. У горщику цвіли маленькі троянди. Мовчки залишив їх на стільниці, а сам вмостився за стіл. Вечеряли вони мовчки, крадькома перезиралися, злегка всміхаючись. Атмосфера напружувала кожен м’яз тіла.

— Я їду на два тижні,— повідомив Богдан. Голос його був сумним, тремтів.

— А я переїжджаю,— наче ненароком мовила Женя. Боялась його реакції, тому стиснула зуби.

Богдан повернувся до неї. Взяв за руку і ніжно стиснув у своїй долоні.

— Я теж хотів про це попросити,— він важко зітхнув, відпустив її руку. Підвівся і підійшов до вікна. Богданові важко було говорити те, що завдавало самому болю. — Зможеш почекати два тижні? – повернувся до неї обличчям, і вмостився на підвіконня. Женя дивилась на нього, він на неї. Обоє мовчали.

—  Я пригляну за Чіком,— ледь всміхнулась у відповідь Женя.

Несподівано і трохи боляче було почути від нього саме ці слова, але… Він мав право її прогнати. Та й вона ж сама чекала цього з моменту їх зустрічі. Тепер вона чітко зрозуміла себе. Підсвідомо вона знала, що ніхто не зможе полюбити її справжню. Таку, якою вона була в душі. Підсвідомо чекала обману, підступу, зради, але… Богдан не здатен на це. Проте він нарешті навчився відпускати. Відпускати попри біль.

Женя підвелась і мовчки пішла до кімнати. Досягла чого хотіла! Відштовхуючи інших, щасливим не станеш. Впала на ліжко, втиснувшись обличчям у подушку і гірко заплакала.