Розділ 28

Зима того року розпочалась пізно. Грудень стояв теплим, як ніколи. Здавалось бабине літо залишилося, розтягнулося як карамель. Женя несподівано збагнула, що Новий рік не за горами. Відчинивши вранці штори, зустріла оновлений світ під білосніжною ковдрою. Сніжинки крутилися у повітрі,  вабили до себе.

Женя обожнювала зиму найбільше. Пора чудовий сімейних свят, пора подарунків, сюрпризів, а головне див.  Хоча нічого з перерахованих у своєму життя вона не мала. Єдиним дивом для неї був Богдан.

Женя вмостилася на підвіконня, милуючись новим вбранням Києва. Перший вихідний за кілька шалених тижнів вона влаштувала собі саме сьогодні. Вже три дні як вони з Богданом не розмовляли. Ігнорували один одного. Чік метушився між ними, а потім теж образився, влігся на своє місце і тихо скавчав. Спілкування зі Стасом різко почало їй набридати. Невже виробився імунітет до його чарів?!

Женя пригадувала моменти, які змушували її досі лишатися у квартирі Богдана. Мовчати і чекати коли він її пробачить. Втрачати ще одну рідну людину, яким для неї став Богдан, вона не хотіла. Хоч Олена Дмитрівна все для цього робила.

Відколи вони познайомилися, її життя круто змінилося. Завдяки йому вона стала впевненішою, ризикованішою. Хто знає де б вона була зараз, якби не підтримка та допомога хлопця. Найбільше вона боялась, що їх мовчання триватиме вічно. Боялась втратити його довіру і віру в неї. Ніхто не дивився на неї так тепло, як Богдан.

Женя чекала поки Богдан піде на роботу, щоб вибратися з кімнати, але… Ручка дверей до її кімнати різко сіпнулася. Богдан відчинив їх і зупинився на порозі. Коли не помітив Жені у ліжку, зиркнув очима кімнатою. Вона дивилася на нього переляканими очима. Не була готова говорити з ним спонтанно.

— Ти чого на роботу не йдеш? — запитав Богдан,  відшукавши її очима.

— У мене вихідний,— пояснила вона і повільно злізла з підвіконня.

— Добре. Я на роботу.

— Богдане,— Женя швидко підійшла, взяла його за руку. – Вибач мені!

Він спокійно дивився на неї. Жодного зайвого поруху очей. Її блакитні очі мерехтіли, бігали з кута в куток, очікуючи хоч якоїсь реакції.

— Мені час, — забрав свою долоню з її й поспішив на вихід. Женя дивилась як він збирається і ледь не плакала. Невже у неї немає більше шансів все повернути.

Вона повернулася на підвіконня, де й провела пів дня просто споглядаючи краєвид. Підсвідомо вона знала, що сама винна. Розуміла, що зробила дурість, але тоді вона не могла інакше.

Вона знала, що на неї чекатимуть розпитування, косі погляди його тітки та сестри. А вони явно були незадоволені станом їх стосунків.

— Що це за невизначеність? То ви пара чи ні? — вже наступного дня Олена Дмитрівна влаштувала Жені допит. Вона сиділа на дивані, опустивши голову донизу. — Як ти могла не прийти на його день народження? Він увесь вечір на тебе чекав.

Женя не могла відповісти їй, бо сама не знала. Не знала чому втекла, чого злякалась.  

— Я завжди знала, що ти просто його використовуєш. Я поки що не буду тебе звільняти, але… Ти навіть не уявляєш як мене розчарувала!

Олена Дмитрівна після тієї розмови теж почала її ігнорувати. Коротко роздавала вказівки вранці, а залишок дня удавала що знаходиться в кабінеті сама. Ситуація загострювалася. Здавалось увесь світ проти неї. Довкола ніхто не намагався її зрозуміти. Та вона й сама себе не розуміла.

Женя лише знала, що не варта того, за що так бореться Богдан. Не варта його уваги, не варта тієї ніжності й кохання. Та вже так звикла бути хоч комусь потрібною.

Того вечора вона в сльозах йшла на тренування. Стас дуже здивувався її стану. Намагався розговорити, розпитати що сталось.

— Не зважай! Займаймося! — просила Женя, витираючи сльози раз за разом.

Після кількох невдалих спроб виконати вправи, Женя просто звалилася на підлогу і гірко заплакала. Стас кинувся до неї, намагався утішити.

— Не треба! — просила вона.

Вирвалася з його обіймів і пішла з тренування. Повертатися додому їй не хотілось. Знала, що зустріне там ображеного Богдана. Сотні разів вона прокручувала в голові момент вибачення, і фінал розмови був різним. Чому він не прожене її? Чому не нагримає? Женя ненавиділа м'якість в характері Богдана. Його піддатливість, доброту, співчутливість.

Ледь не до ранку вона ходила вулицями, промерзнувши до кісток. Зупинилася біля під'їзду, дивилася на вікна, у яких досі горіло світло. Чому він не спить? Чекає на неї? Чому? Чому він так робить? Поверталася і знову йшла вулицями.

Були в її характері такі риси, якими управляти вона досі не навчилася. Стриманість емоцій, керованість ними не піддавалися звичайним вмовлянням. Щоразу вибухаючи всередині від злості, вона не могла випустити її назовні. Женя присіла на одній з лавочок у дворі якогось будинку. Ноги страшенно боліли, йти більше не було сил.

 Лише під ранок Женя повернулася до квартири Богдана. Він чекав на неї, не спав усю ніч. Картав себе, що не зміг пробачити. Хотів усе забути, повернути їх хороші дружні відносини, але… Тітка благала нарешті розібратись у собі, стосунках і покінчити з ними. Так, вона хвилюється за нього. Богдан знав це. Та часом він хотів згоріти, зламатись наново, як кілька років тому, коли його батьки загинули. Бо відтоді він зовсім інакше бачив світ, інакше сприймав прикрощі. Всі промахи Жені були йому байдужими, він забував про гордість, щоб мати можливість просто насолоджуватись життям. Чи правильно він чинив? Він не знав. Чинив так, як відчував.

Він чув як вона пройшла повз двері його кімнати. Як через кілька хвилин у ванній відкрився край. Стояв біля дверей, тримав руками дверну ручку, але не виходив. Тоді він так і не наважився поговорити. Обірвати зв'язок так просто, але так боляче.

Прокрутивши у голові події того вечора, Женя різко підвелася з підвіконня. Дістала телефон з сумки й набрала Стаса. З відповіддю той не забарився.

— Ну нарешті! Куди ти зникла? Хоч би попередила, що тренувань кілька днів не буде, я ж на тебе чекав.