Розділ 27

Спокій! Чи може він бути оманливим? Полонить душу, запевняючи що триватиме вічно. Застилає очі пеленою. Женя вірила, що життя налагоджується, але... В глибині душі щось щиро її непокоїло. Попри те, що все було добре, вона відчувала напругу. Наче не могла знайти розгадки на дурну, дитячу загадку. Намагалася пригадати її, але не могла.

Налагоджений розпорядок дня додавав чи то впевненості, чи то гордості. Женя поєднувала тренування з роботою у кафе. До того ж приходила вчасно, допомагала вигулювати Чіка, коли Богдан не встигав через свою роботу, і готувала вечерю. 

Проте будь-яка постійність рано чи пізно змінювалась непередбачуваними подіями. Ці моменти й розфарбовують наші буденності. 

— Женю, прийдеш сьогодні раніше,—  Богдан зупинив Женю на порозі, коли вона збиралась виходити. 

— Щось сталось? — спантеличено поглянула на нього. Останнім часом вони часто сварилися через різні дурниці.

— Ні,— Богдан підійшов ближче, закинув вафельний рушник за плече. Допоміг їй натягнути куртку. — Просто у мене день народження.

Женя зніяковіла. Та не лише від новини, адже вона майже пів року мешкає з Богданом в одній квартирі, а про його день народження жодного разу не запитала. Крім того, Богдан досі тримав її за руки. Ніжно, наче гладячи кошеня, водив великими пальцями шкірою. Женя опустила очі,  тоді обійняла Богдана. 

— Вітаю! З мене подарунок,— поцілувала в щічку і скуйовдила його волосся. Богдан завжди всміхався у відповідь на цей жест. 

— Необов'язково. Головне повертайся раніше. Прийде Аліса і тітка. Посидимо разом,— планував Богдан.

Женя кивнула у відповідь. Зиркнула на наручний годинник, охнула і поспішила на вихід. На неї вже чекала робота у "Барві".  

Приємно було відчувати себе частиною цілого закладу. На її тендітні плечі лягли обов'язки, про які вона не могла і мріяти. Люди вчаться в університетах, щоб здобути кваліфікацію, а вона... Шляхом тренувань, проб та помилок досягла хороших результатів у діловодстві.

Женя заплутувалася в тенета дедалі більше. Мрія про сцену все рідше змушувала всміхатися. Вона почувалася щасливою, працюючи у кафе, а от тренування — стали випробуванням. Особливо після того, як Олена Дмитрівна вирішила, що може втручатися у її життя. Останнього разу вона наплела Богдану про її стосунки зі Стасом, а той повірив і влаштував сцену ревнощів прямо на вулиці.

Втім Жені здавалося, що життя стало на свої звичні колії. Вона  відкинула безглузді мрії, які  заводили у глухий кут і нарешті почала жити реальністю. Часом вона не вірила, що зможе досягти бажаного. Навіть успіхи у заняттях не додавали впевненості. 

— Ти сьогодні молодець. А що з настроєм? — Стас підхопив її під лікоть і повів на вихід з центру. Женя злегка всміхнулась. Після тренування м'язи солодко нили. Хотілось залізти у ванну з пінкою, а потім спати. 

— Все добре. Втомилась просто.

— Знаю хороший спосіб розслаблення — клуб. Випити трішки, потанцювати. Думки відразу на місце стануть. 

— Можливо, ти правий. Весь день цифри, замовлення, постачання у голові. Вже і який день тижня забула. 

— Тоді по коктейлю? Додому я тебе підкину.

— Ходімо, але не довго.

Ми пропускаємо найголовніші моменти життя у коловороті справ. Женя перестала відчувати себе живою. Те, що раніше змушувало серце калатати, стало лише обов'язком. Щось зламалося всередині неї.

У шумному закладі яскраво мерехтіло світло. Прожектори грайливо розносили кольори веселки залом. Женя сиділа на диванчику, постійно зиркаючи на стрілки наручного годинника. Стас розважав її розповідями про заняття в академії. Коктейль так і стояв на столику, неторкнутий. Вона особливо не вслухалась у слова хлопця. Все, що він розповідав здавалось якоюсь маячнею, хоча раніше їй було так цікаво слухати про студентське життя.

— А ти як думаєш? — тільки коли він схопив її за руку, Женя відірвала очі від секундної стрілки й мимовільно повторила останнє що почула.

— Як я вважаю? Щодо чого?

— Щодо кольору волосся. Любиш експерименти?

Женя байдуже знизала плечима. Стас же обхопив її густе біляве волосся долонями, переклав його наперед, наче милувався переливом кольорів від прожекторів на ньому.

— Ніколи не хотіла перефарбуватись?

— Ні,— понуро похитала головою. Стрілка годинник наблизилась до дев’ятої. Вона різко підірвалась в такт руху стрілки. — Вибач, Стасе. Маю бігти!

Женя схопила свою сумку і рушила на вихід. Совість переважила. Як вона не хотіла бути в центрі уваги на чужому святі — доведеться. Проте, вона вже спізнилася на кілька годин. Додому вона ледь не летіла. Знала, що Богдан образиться, а може навмисне випробовувала. Було щось в ній, у її характері, що змушувало ненавидіти. Женя не могла нічого з собою вдіяти. У сумці лежав подарунок для Богдана, який вона придбала під час обідньої перерви. Повертаючись з тренування, вона зайшла до магазину  техніки. Богдан часто згадував про штатив для фотоапарата, який був би не зайвим, але… Він постійно відкладав покупку. Начебто не так важливо.

Чому ж вона не бажала йти на день народження? Чому вирішила вчинити недобре з хлопцем? Женя не могла збагнути. Надто пізно вона усвідомила, що змушує його страждати.  Та бути під прицілом його тітки й Аліси надто складно. Це наче прогинатися під думку інших, бути маріонеткою. Та й адміністраторка ж лише потішить своє самолюбство, постійно тикаючи в неї гострими словечками. Навряд чи Жені вдалося б здивувати Олену Дмитрівну.

Богдан сидів на кухні разом з тіткою та двоюрідною сестрою. Ось вже три години як він чекав Женю вдома. Постійно зиркав то на годинник, то на телефон. Як тільки чув пищання вхідних дверей під’їзду, прислухався до звуків у під’їзді.

— Не розумію, чого ти це терпиш? — зрештою кинула Олена Дмитрівна.

— Тільки не починай! — скоса зиркнув Богдан.

 — Вона зараз з ним, знаєш? — не спинялася жінка.  Богдан  нічого не відповів. Спустошив келих з шампанським і відвів погляд у вікно. — Як знаєш! Ми вже підемо,— Олена Дмитрівна піднялась з-за столу. Штурхнула легенько Алісу в плече, підганяючи збиратись.