Розділ 26

Лампочка на кухні миготіла. Євгенія Дмитрівна сиділа за столом і вишивала бісером. Край столу на прищіпці кріпилась настільна лампа, світло якої освічувало  тканину. Наспівуючи щось собі під носа, вона впевнено нанизувала на голку кристалики. У ногах, під стільцем, лежав рудий кіт і тихо муркотів у такт пісні господині.

Женя застигла в коридорі, прислуховуючись до звуків. Богдан стояв позаду й собі заслухався. 

— Та проходьте вже! — різко мовила Євгенія Дмитрівна і відірвала зубами нитку. 

— То от звідки усі ці витвори мистецтва,— Богдан відразу помітив картини ручної роботи на стінах. 

— Вишивання  мене заспокоює,— пояснила жінка  і, лишивши на столі знаряддя, підвелась з-за столу. — Вечеря на плиті.

Вона пройшла повз онуку, наче її й не було. І не дивно! Жінка справді образилася. Їй здавалось, що всі тепер проти неї,  її поради нікому не потрібні, як і вона сама. 

Женя провела бабусю поглядом до кімнати й важко зітхнула. 

— Це надовго,— пояснила Богданові. 

Вони пройшли на кухню і присіли за стіл. Вечеря була смачною. Такої печені Богдан ще не куштував.

— У бабусі свій рецепт, яким вона ні з ким не ділиться. Але,— зиркнувши у бік дверей, Женя прислухалася до шуму. Чи бува, не підслуховує їх жінка. — Є кулінарна книга. Говорить я отримаю її лише після її смерті та й то, якщо виконаю купу вимог, прописаних у заповіті. То вона так жартує.

– Хороша вона в тебе,– намагався підбадьорити Женю Богдан.

– Яка є,— ледь всміхнулась дівчина. 

Вона завжди мала привід пишатися бабусею. Євгені Дмитрівна заслужений вчитель і поважна людина на селі. Вся в турботах та розв'язуванні проблем інших. Виховувала чужих дітей, дарувала їм своє тепло та ласку. Часом забувала рідній онуці сказати, що любить. Женя заздрила учням бабусі, адже вони завжди були на першому місці, а тоді вже вона. Пізніше змирилась з позицією наступності після роботи й платила бабусі тим же. Ніколи не розповідала особистих таємниць, рідко ділилася планами. Хоча в усьому іншому їх стосунки були ледь не ідеальними. 

— Ходімо спати,— тільки но Женя промовила це, до кухні увійшла Євгенія Дмитрівна. Наче відчула. 

— Я постелила вам у кімнаті. Богдане, ляжеш на дивані. Автобус завтра о п'ятій,— підійшла до столу і вмостилася за вишивку. 

Через кілька хвилин у кімнаті запанував морок. Важке дихання розбавляло тишу. Зрідка з вулиці долинали звуки автомобілів та гавкіт собак. Женя дивилась на стелю, на якій відбивалося світло від ліхтаря з вулиці. Ледь видима пляма миготіла на білосніжній стелі. 

— Женю,— Богдан теж дивився на світлу пляму, намагаючись пригадати що саме хотів сказати їй на березі річки. Женя не дала можливості порушити особисту тему. — Розкажи про своїх батьків.

— Вони,— вона зробила паузу, намагаючись прислухатись до себе. Перевірити чи готова поділитися таємним. У горлі починав наростати ком болю. — Наш будинок стояв на краю села. Старенький, від прабабусі лишився. Тато хотів його відремонтувати й невдовзі переїхати. Ми жили тоді ще з бабусею. Я лишилася вдома, а він пішов до будинку. Там щось сталось в той день. Ніхто не знає, що саме. Бабуся мені не розповідала. Будинок згорів разом з ним. Після цього все пішло шкереберть. Мама почала пиячити. Мені тоді шість чи сім було. Через рік і її не стало,— Женя говорила крізь сльози, що тихо скочувались і потрапляли до вух. Говорити було все важче і важче. — Я залишилась сама.

— Це жахливо! — Богдан не міг підібрати слів. Жах це єдине що крутилось на язиці. 

— Пів року провела в інтернаті. Тільки потім бабусі дозволити мене забрати. 

— Женю, — Богдан підвівся з дивану і підійшов до її ліжка. Присів скраю і долонею торкнувся щоки. Погладив великим пальцем і промовив: — Вже все добре. У тебе є бабуся і я.

Женя підвелась і обійняла Богдана за шию. Їй не хотілось плакати, але сльози самі виступали на очах. Вперше вона розповіла комусь сторонньому всю історію. Раніше обходилась однією фразою у відповідь на запитання про батьків - немає і все. 

Цієї ночі вони стали ближчими. Богдан відчув це всім серцем. Тепер він не шкодував, що влаштував поїздку. Женя відкрилася йому з іншого боку. 

Лампочка на кухні миготіла. Євгенія Дмитрівна сиділа за столом і вишивала бісером. Край столу на прищіпці кріпилась настільна лампа, світло якої освічувало  тканину. Наспівуючи щось собі під носа, вона впевнено нанизувала на голку кристалики. У ногах, під стільцем, лежав рудий кіт і тихо муркотів у такт пісні господині.

Женя застигла в коридорі, прислуховуючись до звуків. Богдан стояв позаду й собі заслухався. 

— Та проходьте вже! — різко мовила Євгенія Дмитрівна і відірвала зубами нитку. 

— То от звідки усі ці витвори мистецтва,— Богдан відразу помітив картини ручної роботи на стінах. 

— Вишивання  мене заспокоює,— пояснила жінка  і, лишивши на столі знаряддя, підвелась з-за столу. — Вечеря на плиті.

Вона пройшла повз онуку, наче її й не було. І не дивно! Жінка справді образилася. Їй здавалось, що всі тепер проти неї,  її поради нікому не потрібні, як і вона сама. 

Женя провела бабусю поглядом до кімнати й важко зітхнула. 

— Це надовго,— пояснила Богданові. 

Вони пройшли на кухню і присіли за стіл. Вечеря була смачною. Такої печені Богдан ще не куштував.

— У бабусі свій рецепт, яким вона ні з ким не ділиться. Але,— зиркнувши у бік дверей, Женя прислухалася до шуму. Чи бува, не підслуховує їх жінка. — Є кулінарна книга. Говорить я отримаю її лише після її смерті та й то, якщо виконаю купу вимог, прописаних у заповіті. То вона так жартує.

– Хороша вона в тебе,– намагався підбадьорити Женю Богдан.

– Яка є,— ледь всміхнулась дівчина. 

Вона завжди мала привід пишатися бабусею. Євгені Дмитрівна заслужений вчитель і поважна людина на селі. Вся в турботах та розв'язуванні проблем інших. Виховувала чужих дітей, дарувала їм своє тепло та ласку. Часом забувала рідній онуці сказати, що любить. Женя заздрила учням бабусі, адже вони завжди були на першому місці, а тоді вже вона. Пізніше змирилась з позицією наступності після роботи й платила бабусі тим же. Ніколи не розповідала особистих таємниць, рідко ділилася планами. Хоча в усьому іншому їх стосунки були ледь не ідеальними.