Розділ 25

У будинку запанувала тиша, розбавлена гучним серцебиттям. Євгенія Дмитрівна не знала чим засмучуватись більше: татуюванням онуки чи розбитій чашці з дорогого фарфорового сервізу. 

— Я приберу, — осмілився порушити тишу Богдан. Швидко обійшов стіл і, нахилившись до підлоги, підхопив частинки розбитої чашки. — На щастя,— тримаючи їх у руках, бовкнув з усмішкою. Євгенія Дмитрівна глянула з-під лоба. Богдан мовчки вийшов з будинку. Наче відчув, що має зникнути, щоб не втручатися у сварку жінок. Тим паче він про татуювання нічого не знає: ні звідки воно взялось, ні коли саме. 

Тільки но він вийшов на поріг і поклав уламки чашки на лавку, що стояла біля стіни будинку, за спиною пролунали крики. Євгенія Дмитрівна намагалась говорити спокійно, але її емоційність змусила підвищити голос. Особливо коли онука вперто відмовчувалась на її питання. 

— Ти можеш мені пояснити? — спокійніше повторила жінка і підвелась зі стільця. Женя ж натомість повільно опустилась на свій. 

—  Богдан тут точно ні до чого,—  відповіла Женя і нарешті підняла очі. 

— А хто тоді? Хто тебе напоумив?

— Ніхто,— впевнено і на диво спокійно лунав голос Жені. — Ти чудово знаєш як я марила ним, відтоді як закохалась в балет. Випала нагода і я зробила. І не шкодую, якщо ти про це,— Женя піднялась і продовжила прибирати зі столу. 

Склавши чашки в мийку, чкурнула з будинку. На подвір'ї повільно видихнула і всміхнулася до себе. Свіже повітря гарячково рознеслося судинами до мозку. Вона так і не збагнула що відбулось, але щось змінилося. Не навколо, а в ній самій. 

— Женю, все добре? — Богдан підвівся з лавки й підійшов до дівчини. 

— Прогуляємось? - всміхнулась кутиком вуст і на згоду хлопця рушила вперед. 

Вони йшли вузькою вуличкою, минали будинки, що вже готувались до наближення зими. У повітрі одночасно панував спокій і  тривога. Женя мовчала. Богдан не тривожив її усмішки розмовами. Коли дійшли до невеликого пляжу, Женя присіла на лавці, що стояла поблизу водойми. Пляж давно був занедбаний. Навіть влітку порожнім, а що казати про осінь. Невеликі хвилі накочувались одна на одну і відносили сум якомога далі від берега Козинки. 

— Женю, все налагодиться,— поспішив заспокоїти Богдан. 

— Все й так добре,— Женя відвела погляд від водяного полотна і зазирнула в очі хлопця. – Я, мабуть, вперше не почуваюсь винною,— зізналась і ширше всміхнулась.

— У вас складні стосунки?

— Ми з різних світів. Вона приземлена, прагматична, а я ... — Женя тихо засміялась і сховала очі в долонях. Тоді прибрала руки й підвелась.

Підійшла ближче до води, присіла і торкнулась поверхні пальцями. Здавалось між ними  й водою можна провести видиму межу. Вона не торкалась води, але всім тілом відчула прохолоду стихії, що лоскотала пучечки її пальців.

— Я мрійниця! — тихо промовила до свого відбиття. 

— Хіба це погано? — Богдан приєднався до неї, роздивляючись пейзаж довкола. 

— Для бабусі так. Вона говорить, що я втраплю  в халепу. Пропаду. А може я хочу пропасти. Краще вже так, ніж все життя скніти у чотирьох стінах спокою і роздумів. 

Богдан бачив перед собою інакшу Женю. Не тиху, скромну та боязливу дівчину, якою вона була у день їх знайомства. Перед ним  була доросла, відважна і спрагла до боротьби мрійниця. Він не зміг стримати усмішку. Потягнувся рукою до пасма волосся, що закривало її обличчя, і повільно прибрав його за вухо. 

— Ти не шкодуєш що приїхав? - Женя скосила очі, боячись почути правду.

— Ні. Я хотів тебе порадувати, і як бачиш...

— У тебе вийшло. Я рада побувати тут. Ходімо! — Женя піднялась на ноги. — Покажу тобі свої секретні місця. 

Богдан йшов слідом і тільки встигав роздивлятись пейзажі, які відкривалися на березі Дніпра. Особняки таки приваблювали своїм виглядом і Богдан пошкодував що не взяв фотоапарат. Міг би зробити цікаві знімки. Женя вела його стежкою, що пролягала вздовж берега до невеликого лісу. Там у гущавині, де дерева ще переплітаються кронами, на одному з могутніх дубів є дупло. А в ньому Женя ховала скарб у дитинстві. Ніхто про нього не знав. 

Діставшись дуба, Женя видерлась нагору і полізла рукою в дупло. У вологому згортку з тканини, вона дістала маленьку скриньку з дерева. Спустилася і, опираючись на дерево, засміялась.

В середині лежала кривенька дитяча рогатка. Затертий держак виблискував від сонячних променів, що діставали до землі. 

— Що серйозно? — Богдан  підняв догори брови. 

— Якось бабуся помітила мене з сусідськими хлопцями. Ми пускали камінці у пташок. Лише прицілювались, навіть не думали їм шкодити. Забрала її й сховала. Ще й заборонила спілкуватись з друзями. Бо вони, бач, з неблагополучних сімей. 

— І як вона знову опинилась у тебе?

— Довелося дістати зі сховку вночі. Віднесла сюди й більше не торкалась. 

— Хочеш спробувати?

— Не повіриш, але так. Мені здається я цілу вічність чекала цього моменту. 

З рогаткою вони повернулись до берега річки. Дорогою назбирали невеликих камінців. 

— Я буду перша,— всміхнулась Женя й зарядила зброю. Прицілилась і запустила камінець у воду. 

Час минав швидко. На вулиці почало сутеніти. Вони повертались до будинку, весело обговорюючи загальний рахунок змагання. Богдан тримав Женю під руку і широко всміхався. 

— Як я тебе зробила,— підсумувала вона, коли спинились біля хвіртки. 

— Зізнайся, ти тренувалась потайки? — примружився хлопець і легенько штурхнув її в плече. 

У дворі загавкала собака. Женя зупинила погляд на світлі у вікні. Посмішка спала з лиця. Вона розуміла, що бабусі буде непросто змиритися з тим, що вона подорослішала. Це неабияк важко. 

Але кожна пташка рано чи пізно відлітає з рідного гнізда. Хай навіть їй було затишно в ньому. 

— Готова? — Богдан підбадьорив її, взяв за руку. Женя всміхнулася у відповідь і першою пройшла у двір.