Розділ 24

Яскравий серпанок зазирав через шибку. При місячному світлі Женя бродила кімнатою. Здавалося сотий раз вимірювала її вшир і впоперек. За стінкою було лякливо тихо і це напружувало кожен м'яз, що і так нив від болю. Вона розуміла, що говорити з Богданом зараз було б помилкою. Він ображався і мав на те повне право. Тому Женя вирішила поговорити з ним уранці. Вона мала переконати хлопця поїхати з нею інакше й сама залишиться. Та на всяк випадок зібрала сумку для поїздки. Попереду на неї чекала розмова з хлопцем і не менш бентежна зустріч з бабусею. До голови вривались різні думки як раптовий порив вітру до саду. 

Поставивши будильник на п'яту ранку, Женя лягла спати. В передчутті не могла заснути й пригадала за репетицію, яку потрібно скасувати на всяк випадок. Встала і поки набирала повідомлення, прислухалась до шуму в коридорі. За дверима панувала тиша. Зрештою, довго покрутившись у ліжку, вона заснула. 

Женя розплющила очі, втупившись у білосніжну стелю. Кілька хвилин намагалась не кліпати.  Тоді сіла в ліжку і махнула головою як від мари. Вона ніяк не могла повірити, ось вже кілька місяців, що все що відбувається з нею реальність. Не минуло й п'яти хвилин як задзеленчав будильник. Женя мимовільно торкнулась бокової панелі телефону і вимкнула його. Піднялась і визирнула у вікно. За ним все ще була столиця у всій своїй красі. Яскраве сонечко тільки починало засвічувати горизонт. Одягнувшись, вона пішла на кухню. Заваривши каву, підійшла до дверей кімнати Богдана. Прислухалась до звуків всередині. Чік заскавчав біля порогу. Здається, навіть пес відчував, що його господарі посварились. Не заважав: навіть не піднявся, помітивши Женю, як робив це раніше. 

Тільки но Женя наважилась постукати у двері й піднесла руку до них, як двері відчинились всередину. Богдан стояв на порозі вже у джинсах і джемпері й мовчки дивився на неї. 

— Вибач мені,— протягнула вона, ховаючи очі.

—  Поїхати з тобою? — натомість запитав Богдан спокійним голосом. Вона лише кивнула головою на знак згоди. Всміхнувшись, Богдан сховав дівчину у своїх обіймах.  — Я не ображаюсь, але пообіцяй попереджати про затримку.

Поснідавши, вони взяли сумки з речами й поїхали на вокзал. Богдан хоч і ображався та завчасно зібрав речі, замовив таксі. Як би сильно він хотів, та не міг сердитись. Не міг вдавати, що йому байдуже на її почуття. Ігнорувати присутність Жені поготів. Та розумів, що своєю байдужістю будує між ними стіну, яка щойно почала зникати.

В автобусі вони слухали музику в навушниках. Богдан ввічливо ділився своєю медіатекою. Дивилися на краєвиди, повз які проносився автобус з цікавістю. Природа довкола вже розпочинала свій сон. Оголені дерева наганяли сум. 

Близько години по трасі й автобус зупинився на зупинці "Козин". З речами вони стояли на узбіччі.  Женя дивилась на дорогу, що вела до вулиці й важко зітхала. Стільки спогадів пов'язаних з селищем вона намагалася сховати на дні своєї душі. Та набридливі епізоди знову і знову наздоганяли її дорогою. Вони минали ліс, луг і купу будинків: від вбогих до замків. Селище давно стало ласим шматочком. Природні багатства вабили до себе людей. 

— А я в дитинстві тут в таборі був,— обірвав роздуми Жені Богдан, зупинившись біля воріт дитячого табору "Дніпро". 

Тільки він і  лишився, подумала дівчина. Місцева влада приклала руки до відчуження земель для будівництва престижних котеджів на березі Дніпра. 

— Я теж була кілька разів,— Женя пішла далі. Богдан наздогнав її. — Бабуся влітку працювала тут, мене брала з собою.

— Слухай, а що як ми раніше тут зустрічались,— з усмішкою  припустив хлопець.

— Навряд. Я майже не пам'ятаю ті дні. 

Залишок дороги вони йшли мовчки. Женя спинилась біля доглянутого цегляного будинку з невеликим квітником біля хати. На клумбі досі цвіли чорнобривці. Хризантеми починали розкривати свої бутони. На будинку висіла табличка, один бік якої був опущеним донизу. Богдан нахилив голову, щоб прочитати напис, в якому вказувалась адреса:  вулиця Солов'яненка, будинок двісті тринадцять. Женя стояла біля тину і як гість зазирала у двір. Нічого не змінилося, крім пори року. Влітку, коли вона їхала звідси, все цвіло і пахло. Тепер суха трава обабіч доріжки, що вела до хати та напівпорожня клумба.

— Довго стоятимете? — почулось позаду і вони різко повернулись. Позаду стояла жінка років п'ятдесяти. З сивим волоссям зібраним догори у хитромудрий бублик. З яскравими зеленими очима, що вирізнялись на фоні блідого обличчя. У картатій спідниці та темно-синьому пальті. В руці тримала торбу з якої стирчав пакунок з нарізним батоном.

— Бабусю,— мовила Женя і кинулась її обіймати. Жінка відповіла їй взаємністю. Стисла однією рукою й увібрала носом запах онуки. Богдан стояв біля тину і всміхався. 

Вони пройшли у двір,  а потім і до хати услід за господинею. Женя допомагала Євгенії Дмитрівні, розбираючи сумку на кухні. Богдан стояв у передпокої, лише спостерігаючи за метушнею довкола. У будинку був сучасний ремонт. На стінах однотонні персикового відтінку шпалери. На підлозі килим. Сучасні меблі з яскравими принтами та деякі раритетні екземпляри: трюмо з різьбленням, комод теж зі схожими візерунками.  Женя провела Богдана до кімнати, де він мав лишити речі, а сама повернулась допомагати бабусі на кухні. Хлопець  оглянув спальню, у якій раніше мешкала дівчина, судячи з речей, книг та одягу в шафі. Погортав її шкільні конспекти, придивляючись до красивого почерку. Порозглядав світлини на стіні, на яких Женя була з бабусею. Багато питань виникло, але квапитись з отримання відповідей він не збирався. Він продовжив знайомитись з будинком. Вийшов до коридору і пройшов до кухні. Його увагу привернула картина і він зупинився її розглянути. 

— А ти хто будеш? — нізвідки з'явилась перед ним бабусі Жені. 

— Я Богдан,— вичавив з себе, намагаючись тримати оборону і не опустити очей. 

— Той самий,— жінка грізно оглянула його згори вниз і назад.