Розділ 22

Осінь нещадно нагадувала про кінець сезону. Безжальний вітер зірвав останні листочки з дерев. Тепер місто було похмурим і сонним. В Жені ж все тільки починалося. Зустріч зі Стасом, як свіжий ковток повітря, підзарядила її на успіх. Хлопець телефонував їй майже щодня. Пропонував зустрітись, щоб обговорити деталі їх тренувань. Женя звісно ж погодилася.

Опівдні хлопець прийшов до кафе. Женя саме сиділа в залі за столиком разом з Оленою Дмитрівною. Вони обговорювали документацію, робили розрахунки потрібних продуктів на наступний місяць. Саме  в цей момент Стас й підійшов до них.

— Доброго дня, — впевнено всміхнувся хлопець. Вони перевели погляди на нього, тоді одна на одну. Женя зніяковіло кивнула й поквапилася відвести його в сторону.

— Вибачте, я на хвилинку, — звернулася до адміністраторки, що вже безсоромно оглядала Стаса з ніг до голови.

— Так, так. Звісно, — скривила губи у посмішці Олена Дмитрівна.

Женя відійшла зі Стасом у бік. Запросила його присісти за вільний столик і почекати на неї кілька хвилин.

— Обідня перерва почнеться через десять хвилин, — пояснила Женя хлопцеві. — Почекай мене, випий кави.

— Добре, — погодився Стас й миттєво махнув рукою офіціанту.

Женя повернулася за столик адміністраторки. Квапливо продовжила звітувати. Олена Дмитрівна й слова не сказала. Дивилася на дівчину, час від часу зводячи брови догори.

— Чудова робота! — сухо відказала вона, коли Женя закінчила звітувати. — То хто цей хлопець?

— Яка вам різниця?

— Ти досі живеш з моїм племінником, тому мені є діло до твого особистого життя. 

— Добре, я вам скажу. Стас студент балетного училища й мій знайомий. Ми будемо тренуватися разом.

— Як цікаво! — задоволено всміхнулася жінка. — Отже, ти зовсім скоро з’їдеш. Я задоволена, — вона підвелася, зібрала свої папери до купи й мовчки пішла до кабінету.

Женя дивилася їй вслід, ледве стримуючи порив злості. Їй ніколи не збагнути причин, через які адміністраторка так вороже налаштована проти неї. 

Увечері Женя повернулася пізно. Богдан був зайнятий паперовою роботою, тому не наполягав на спільному проведенні часу. Вона сховалася у своїй кімнаті від усього світу. Погортала книгу, але так і не змогла вдумливо почитати. Всі її думки змішувалися. Женя думала лише про майбутні тренування.

Ранок прийшов зовсім несподівано, а разом з ним  і усвідомлення, що вже не потрібно підійматися в таку рань. Женя лежала у ліжку, дивлячись у вікно. Ліниве  сонце повільно викочувалося на горизонт. Сіре небо набуло світлих відтінків блакиті.

У двері постукали. Звісно ж це був Богдан, тому вона підхопилася й поспішила відчинити.

— Доброго ранку! Йдемо на тренування? — поцікавився хлопець.

— Ні, — всміхнулася вона. — Відсьогодні займатимуть у залі з тренером.

— Я радий за тебе. Тренер хоч хороший. Ти в нього впевнена?

— Хороший. Не хвилюйся,— заспокоїла його Женя.  

— Тоді відпочивай, а я піду з Чіком побігаю.

Женя зовсім не сумнівалася в ефективності занять зі Стасом. Хлопець вмів набагато більше ніж вона, адже займався з дитинства, має кілька нагород за конкурси й вже четвертий рік вчиться в академії. Він  точно знає з чого почати й що потрібно вміти.

Женя, скориставшись нагодою відсутності Богдана, прийняла душ й приготувала сніданок. Під час готування слухала музику. В цілому її влаштовувало власне життя. Не було причин щось змінювати тепер. Невдовзі Богдан з Чіком повернулись з парку. 

— Йдіть снідати,— покликала їх щойно почула шарудіння в коридорі. Насипавши корму біглю, поставила миску на підлогу. Чік забіг і припав мордою до їжі. 

— Що це так пахне? — Богдан зайшов до кухні, закочуючи рукава. В повітрі відчувались нотки ванілі.

— Каша,— Женя поставила тарілки на стіл і присіла. 

— Манна? — звів брови догори хлопець і присів поряд. 

— Ніколи її не любила, але... — спокійно мовила Женя, перебираючи кашу ложкою в тарілці. — Бабуся готувала мені її в дитинстві на сніданок майже кожного дня. 

— Смачно,— скуштувавши, підбадьорив її хлопець. Він помітив, що попри усмішку, кутики її очей були опущені донизу. 

— У бабусі виходить краще.

Женя смакувала кашу з особливою насолодою, хоч на смак вона справді відрізнялась від бабусиної. Вона завжди додавала в неї таємний інгредієнт і не говорила про це онучці. Кожного разу каша пахла інакше, а смак ледь відчутно відрізнявся. Тепер Жені здавалось, що вона сотню років не куштувала бабусиних смаколиків. 

Поснідали й розійшлись по кімнатах, збираючись на роботу. Вже звичною стала дорога до кафе в супроводі Богдана. Його розповіді про місто, своє життя  і дитинство завжди викликали в Жені усмішку. Вона йшла поряд, задивляючись на активну жестикуляцію хлопця і всміхалась. Життя і справді налагоджувалося. Принаймні їй так здавалося.

— Хорошого тобі дня і тренування,— побажав їй Богдан, торкнувшись вустами щоки на прощання.

— І тобі,— Женя всміхнулась у відповідь, проводжаючи його поглядом. 

Тепер вона вже не уявляла свого життя без Богдана. Його підтримки, допомоги та усмішки. Згадувала як вперше його побачила і перше на що звернула увагу — це очі. Чорні намистинки відразу запам'ятались. Тоді була усмішка, легка, грайлива і злегка насмішкувата. Богдан чомусь зовсім її не лякав, як було зі Стасом. Пригадуючи колишній острах, сміялась до себе. Як перші дні замикалась у кімнаті, і тривожно спала, боячись що Богдан прийде вночі до її кімнати. Як мучила себе припущеннями, що він має на неї якісь свої небезпечні плани. На щастя, він виявився хорошою, безкорисною людиною. Такі взагалі бувають?! 

До обіду час повільно тягнувся. Женя старалась виконати всі доручення Олени Дмитрівни, щоб відпроситись на тренування під час обідньої перерви.  

Стас надіслав їй адресу і як з'ясувалось тренуватись вони будуть в БЦ "Парус" в Sport Life. Женя бачила цю будівлю. Як і більшість архітектури в Києві, вона захоплювала її своєю величчю. Не думала, що колись матиме змогу зайти в той хмарочос, що сягає неба.