Розділ 20

— Вже йдеш? — поцікавився Костя. Він стояв біля столика й уважно розглядав Женю. Ось вже хвилин двадцять вона сиділа в порожньому залі й періодично зиркала на годинник.

— Ні, ще посиджу, — стиснула губи Женя й склала пальці в замок.

— Тебе щось турбує? — не здавався той. Присів навпроти. — Я чув як ти сьогодні з Оленою сварилася. Чим вона вже незадоволена?

  — Це особисте, — опустила погляд Женя. Телефон знову засвітився. На екрані миготів виклик від Богдана.

— Це через стосунки з її племінником? — зовсім несподівано звучало від Кості. Женя різко підняла очі й запитально подивилася на хлопця з-під лоба. — Всі знають, – хмикнув він  

— Крім мене, — мовила вона і відвела погляд у вікно.

Костя мовчки підвівся. Постояв кілька секунд, дивлячись на Женю. Тоді легенько плеснув по плечу руку й пішов на вихід з кафе.

Женя не могла повірити, що повелася на вмовляння Олени Дмитрівни. Невже вона піддалася. Просто відступила при першій же загрозі краху.

— Між вами нічого хорошого не буде, це я точно знаю! — запевняла її жінка.

Нащо взагалі її слухала? Стільки сумнівів у її словах, що Женя й сама почала сумніватися. Невже вона й справді обманює Богдана. Женя боялася усвідомити одного дня, що прийняла залицяння Богдана лише щоб дошкулити жінці й не втратити друга.

Екран телефону знову блимнув. Він чекає. Ось вже як годину чекає на неї біля кінотеатру. Повідомлення, що їй треба затриматися не подіяло. Богдан почав телефонувати через пів години.

Вона дивилася на екран, коли у залі пролунав стук дверей. Олена Дмитрівна стояла біля стійки й докірливо дірявила її очима. Женя не витримала напруги, взяла телефон і прийняла виклик.

— Вже біжу, — намагалася впевнено говорити вона. Похапцем піднялася й поспішила за речами, які лишила у кабінеті. Пройшла повз жінку, опустивши очі донизу.

Богдан повідомив, що вже їде  до кафе й чекатиме на неї біля входу. Кинув слухавку. Женя взяла речі й пішла на вулицю. Олена Дмитрівна в той час ходила залом, оглядаючи меблі. Щомісяця вона проводила перевірку, тому заклад зачинявся на кілька годин раніше. Женя пішла, не попрощавшись.

Холодна ніч гуляла містом. Женя неквапливо йшла поряд з Богданом і мовчала. Не знала як пояснити свій дитячий, необміркований і надто дурний вчинок. Слова плутались у голові, а на язиці крутилось лише "вибач". Крадькома дивилась на нього і пленталась позаду. Та в якусь мить її наче струмом вдарило, Женя швидко наздогнала хлопця, переплела свої пальці із його і притулилась головою до плеча. Богдан лише скосив очі й всміхнувся. 

— Вибач мені, — ледь чутно шепотіла Женя, відчуваючи як ковдра спокою накриває з головою.

— Я хвилювався! Обіцяєш завжди брати слухавку? — він зупинився і зазирнув у її очі, чекаючи якогось знаку чи підтвердження.

—  Так,— всміхнулась Женя і міцніше стиснула його долоню. 

Вони повернулись додому, тримаючись за руку. І хай вона відкидала найабсурдніші причини такої близькості, теплотою віяло від обох. Після ситної вечері вона нарешті дісталась теплого ліжка. Цієї ночі вони обоє спали зі спокійною душею.