Розділ 17

Осінь непомітно прокралася у місто. Позолотила краєчки листочків, урізноманітнивши краєвид.  Женя крокувала з роботи пішки, підіймаючись на пагорб. Оглядала сезонні зміни й підсумовувала їх у своєму житті. 

Минав перший місяць її самостійного життя. Вона гадала, що звикне і сприйматиме все веселіше. Проте за роботою й щоденними тренуваннями не помічала самого життя. Та й бажаних результатів вона так і не бачила.

Пошук житла сам по собі відклався, а про тренера вона вже й не згадувала. Проте Олена Дмитрівна нагадувала про переїзд своїми цікавими поглядами й сумбурними питаннями.  

Останнього разу її цікавило як довго вони планують жити разом і чи їх стосунки серйозні. Виправдання, що вони лише друзі, не діяли, адже вона лише заперечно хитала головою, наголошуючи, що так вона й вірить у всі ці балачки. 

Женя й сама почала сумніватися, що між ними лише дружба. Без жодних умовностей вони стали ближчими фізично й емоційно. Вечірні розмови про життя, час, що вони проводили разом, відкривав Богдана з різних сторін. Вона й не уявляла, що хтось може бути настільки схожим на неї й цим подобатися. Ніхто ще не займав в її серці такого великого місця. Та Женя боялася не виправдати його очікувань. Не розуміла що насправді відчуває: вдячність чи симпатію. 

Ступивши на поріг квартири, вона прийняла радісні обійми Чіка. Той кинувся їй до ніг і зажадав ніжності. Всміхаючись Женя присіла і почала пестити рудого. Отримавши від нього щедрий цілунок, засміялась і стала помітною.

— Женю, ти? — лунало з кухні, а за мить на порозі з'явився Богдан. Він саме витирав руки вафельним рушником. Фартух з оригінальним принтом, який йому подарували друзі, здавався кумедним. — А у нас гості? — широко всміхаючись, хлопець підійшов до неї й цьомкнув у щічку. 

— Гості,— стривожено перепитала вона і скоса зиркнула на двері на кухні. 

Женя навіть уявити не могла хто ж там на них чекає, тому поспішила пройти. За столом сиділа молода дівчина років двадцяти п'яти, якщо не менше. Дівчина середнього зросту з великими очима  й веснянками на обличчі. Помітивши їх, незнайомка всміхнулася і піднялася для знайомства. 

— Це Аліса, моя сестра,— вказавши на дівчину, представив  її Богдан. 

— Рада знайомству, я Женя,— вона намагалася триматись впевнено. Подала руку і дівчина відповіла міцним потиском. 

— Сідайте за стіл. Вечеря майже готова,— скомандував Богдан. 

Дівчата слухняно вмостилися біля столу, поки Богдан крутився біля плити. Через кілька хвилин на столі стояла запечена риба з гарніром та ще кілька салатів.

— Виглядає апетитно, — підбадьорила хлопця Женя.

— На смак ще краще. Повір! — втрутилася Аліса. — Брат чудесно готує,  а ти любиш куховарити?

— Так, — Женя не встигла й рота розкрити, як Богдан відповів за неї. —  Вона мені часто готує.

Всміхаючись, він торкнувся плеча Жені й вмостився поряд. Вона лише всміхнулася у відповідь. Аліса була напрочуд милою: жартувала, розповідала цікаві історії.

— А ти давно в місті? — озвалася до Жені. Та повільно підняла очі й всміхнулася.

— Ні, нещодавно. А що?

— Цікавлюся. Чим займатимешся, крім роботи? Ти ж у моєї мами працюєш?

— Поки що так, — спокійно відповіла дівчина. Женю напружували подібні розпитування.

— А що твої батьки  говорять про те, що ти живеш з хлопцем? Схвалюють? — ніяк не вгамовувалася Аліса.

— У неї немає батьків, — Богдан знов узяв ініціативу відповіді на себе. Він торкнувся руки Жені під столом і легенько стиснув, на що вона крадькома всміхнулася.

— Шкода, — захитала головою Аліса.

На щастя, вона більше не ставила дурних питань та й Богдан легко переводив тему і веселив компанію. Зустріч дала можливість пізнати Богдана ще краще і Женя зробила висновок, що вони  з Алісою близькі. Принаймні, були такими до її появи. Тепер він цілком належав їй про що й заявив сестрі. Женя лише округлила очі у відповідь.

— Ти перебільшуєш, —  все ж пояснила Женя. — Богдан так жартує, Алісо. Не звертай уваги! Насправді ми лише друзі,— з підвищеним тоном наголосила на останньому, навіть не дивлячись на хлопця.

— Так,— розірвав тишу хлопець. — Женя права, я жартую,— обійняв її за плечі, натягнуто всміхаючись.  Аліса лише невдоволено звела брови догори. 

Залишок вечора Богдан оминав тему стосунків. Вони мило воркотіли з Алісою про дитинство, пригадували щось. Женя намагалась вдавати цікавість, але у голові були зовсім інші турботи. Вона понуро дивилась на годинник, відмічаючи, що час спливає безрезультатно.

— Вибачте мені. Піду відпочивати. Вранці на роботу,— підвівшись з-за столу, Женя всміхнулась на прощання і зникла у своїй кімнаті. 

Опинившись у кімнаті, Женя прилягла на диван. Вона дивилася на серпанок місяця, що заглядав до кімнати  й слухала бубоніння за стінкою. Чомусь вона зовсім не почувалась щасливою, а так прагла свободи.