Розділ 16

Уві сні до неї явилась бабуся. Євгенія Дмитрівна мала стурбований вигляд. Це напрочуд налякало Женю. Вона рідко сварилась через дурниці. Людина, що вчила її бути вдячною всьому що маєш, раділа маленьким успіхам і підтримувала в будь-яку хвилинку, тепер насуплено дивилася на неї. 

Підірвавшись з ліжка, Женя відчувала задуху. Повітря страшенно бракувало, довелось підвестись і, повільно крокуючи кімнатою, відновити збите дихання. З коридору чулось тихе скавчання Чіка. За вікном починало світати. Світло проникало крізь щілину між шторами. Женя підійшла і різко розсунула важкі завіси, впустивши світло, що проганяло морок. 

Сонце повільно викочувалось на небо, пробуджуючи місто своїм промінням. Женя дивилась удалечінь, на лінію горизонту і сповільнено дихала.

Зібравшись на репетицію, вона тихо прокралась до дверей. Чік лише провів її поглядом, продовжуючи охороняти вхідні двері. Ранкова прохолода лише частково розвіювала її страх, адже все минає і стан розгубленості з часом зникне. Дивні, а часом і страшні думки вона звалювала на стрес від розлуки з бабусею, на адаптацію до нового місця і змін.

Кроки ставали швидшими, рухи квапливими й розсіяними. Вона нервово смикала дріт навушників, намагаючись розплутати його дорогою. Зрештою впоралась, але нервовість не зникла. Від лякливих думок хотілось бігти геть, куди дивляться очі. Невідомий страх починав поглинати її зсередини. 

Діставшись своєї галявини, вона нарешті натисла на play у плеєрі. Легка мелодія почала звучати у вухах. Заплющивши очі, Женя спробувала відчути кожне тремтіння голосу виконавиці, кожну зміну тональності музики. "Diamond" Julia Westlin лунала на повторі вже втретє, а Женя так і стояла на місці, тримаючи в стиснутих руках ланцюжок з іконкою. Перед очима оживала картина з пам'яті, яку вона так довго намагалась забути.

Багато років тому, коли вона була ще зовсім дитиною, з її обіймів забрали найдорожчу на той час людину — маму. Ланцюжок це все, що від неї лишилося. Він завжди був з нею, слугував оберегом. Бабуся намагалась замінити їй неньку, але чи здатен хтось на це?!

Коли пісня в навушниках почала звучати в кільканадцятий раз, вона нарешті відпустила ланцюжок, випрямила руки й почала своє тренування. Кожен рух присвячувався їй, кожен подих вселяв віру, що найзаповітніша мрія здійсниться і все їй під силу. Сльоза мимовільно покотилась щокою, але Женя не торкнулась її. Вона продовжувала відігравати свій біль на уявній сцені. Поки сили не вичерпались. 

Знесилена, але з душевним спокоєм Женя поверталась до будинку Богдана. Навіть уявляти не хотіла, що має збиратись на роботу. Ентузіазм щодо офісної роботи згаснув майже відразу, але іншого виходу вона не мала. Хоча починала сумувати за волею робити що заманеться. Доросле життя виявляється не таким безтурботним. Доводиться зубами вигризати собі місце під сонцем. 

— Ти так рано пішла,— звернувся до неї Богдан, щойно вона з'явилась на порозі. — Ти змінила місце тренувань? Ми з Чіком тебе не знайшли.

— Ні, я ще прогулялась містом, — затримавшись на порозі, відповіла вона і поспішила у ванну.

— Чекаю тебе на кухні,— встиг додати хлопець перед тим, як вона зникла за дверима ванної кімнати.

Богдан чекав на неї за столом, понуро дивлячись у вікно. Вперше він так легко впустив когось у своє життя без жодних сумнівів. Відтоді як батьків не стало, єдиним другом була тітка. Тоді в його житті також з'явилась і її нерідна донька Аліса. Вони заповнювали всі порожні комірки в душі, а тепер він так безрозсудно впустив її, Женю. Чим більше він думав про це, тим більше боявся. 

— Богдане,— нарешті на порозі показалась Женя. Вона швидко пройшла і вмостилась на стілець поряд. — А хто тобі Олена Дмитрівна,— схопивши бутерброд, почала поспішно його їсти й одночасно  розпитувати. 

— А що? — засміявся хлопець, спостерігаючи за нею. Її щоки так смішно надувались при жуванні. А очі як вогники вели в кінець темряви без страху і боязні. Поряд він припиняв сумніватись і вірив, що все буде добре. 

— Нічого особливого, якщо не рахувати її обізнаності про мене,— продовжувала Женя. 

— Ну якщо зовсім чесно, то тітка,— пояснив Богдан, не відводячи очей від дівчини.  

— Неочікувано,— зізналась вона і, швидко дожувавши, поспішила збиратись на роботу. 

Цього дня вони разом йшли до кафе. Богдан вирішив провести її до роботи. Крокуючи тротуаром, все розповідав усілякі смішні ситуації з життя, а Женя зачаровано слухала його. Після ранкового тренування вона відчула полегшення та й спілкування з хлопцем бадьорило. 

Дитинство. Ось що поєднує багатьох людей. Спогади, що переплітались і нагадували про часи безтурботності й щастя. Богдан не міг спинитись. Його дитинство було найкращим періодом життя. І як не поділитись пригодами у селі в  бабусі чи враженнями від поїздок з батьками на море чи закордон. Він з легкістю ділився потаємним з білявкою і мимовільно торкався її долоні. Женя уважно слухала і крадькома всміхалась. Було щось у них спільне, але його життя було насиченішим на радісні миті, це вона вже зрозуміла. 

— А як пройшло твоє дитинство? — поцікавився Богдан, чим змусив Женю замислитись. Вона посерйознішала і відвела погляд на протилежний бік вулиці. Намагаючись зачепитись поглядом за щось особливе, відшукувала у голові найяскравіший спогад.

— Краще не питай,— Женя намагалась якнайспокійніше відповісти, але сфальшивила. Голос тремтів. — Якось розповім. Не хочу псувати собі настрій. 

Богдан відразу і не помітив, що вони спинились на іншому боці від кафе. Дивились на двері "Барви" і мовчали. Женя думала про роботу і як впорається з нудними завданнями, а Богдан...  Пильно дивився на неї й не хотів розлучатись. Важко було зробити хоч крок в іншому напрямку і лишити її саму. Але годинник невпинно рухався вперед, і не на їх користь. 

— Вдалого тобі дня! — нарешті обірвав тишу Богдан і торкнувся Жені рукою. Провів від ліктя до долоні й стис тонкі пальці у своїй руці. Потягнувшись до неї, торкнувся вустами  щоки. Женя зашарілась і опустила очі, але стримати усмішки не змогла.