Розділ 15

Хвилюючись перед першим робочим днем, Євгенія не могла зімкнути очей. Крутилась у ліжку, уявляючи як прийде до кафе, що робитиме, чи знайде там друзів. Зрозумівши, що сон так і не прийшов, Женя піднялась спозаранку і пішла до парку тренуватись. З особливою старанністю вона відточувала свої вміння, вижимаючи з себе всі сили. Маленькі кроки, що наближали її до мети, змушували почуватись щасливою.   

Повертаючись після тренування до будинку, Женя сміливо всміхалась перехожим. Пригадувало вчорашнє знайомство зі своєю начальницею. Олена Дмитрівна здалась їй приємною людиною. Її яскраві очі вселяли надію на цікаву співпрацю. Усі думки заполонила робота, від чого Женя була досить неуважною. Готуючи сніданок, пересмажила тости, тоді пролила каву. На шум по усуненню хаосу і прийшов Богдан. Сонно потираючи очі, забрів на кухню. 

— Доброго ранку,— окинув поглядом гармидер на стільниці. — Чого тобі не спиться? — підійшов до столу і налив собі у склянку воду. Спустошивши її, мовчки, підійшов до стільниці й почав допомагати прибирати. Женя протирала підлогу шваброю, усуваючи залишки кави. Аромат її рознісся кухнею, пробуджуючи кожен нейрон. 

— Хвилююсь через роботу, — зізналась Женя і важко зітхнула.

Прибравши швабру у комірчину, підійшла до стільниці, пораючись зі сніданком. Богдан крадькома всміхався, стежачи за дівчиною. Її брови злегла опускались, утворюючи зморшки у кутиках очей.

— Все буде добре, — зупинив її метушню.

Взяв за руку і підвів до столу, усадивши на стілець. Женя розгублено дивилась на нього. Сам повернувся до стільниці, налив каву і поставив на стіл перед нею.

— Повір. Ти дарма хвилюєшся,— всміхнувся дівчині й зробив ковток ароматної кави. Женя дивилась у його очі й чомусь вірила. Кожному слову, усмішці й навіть його впевненому погляду. 

— Мабуть, ти правий,— схвально хитаючи головою, потягнулась за кавою і повільно надпила. Гарячий напій збадьорив її.

Та думки про роботу продовжували круговерть у голові й дорогою до роботи.  Женя мала невеликий досвід. З чотирнадцяти років працювала промоутером в їх містечку чи нянькою. Та ким вона тільки не працювала: бралася за будь-яку роботу, щоб виручити хоч щось. Але то все було підробітком, а справжня робота — справжні обов'язки, які вона має виконувати. До того ж важливо не підвести Богдана, який поручився за неї. 

Але розв'язання однієї з проблем суттєво поліпшували її перебування у місті. На черзі була квартира чи хоча б кімната. Пошуком житла Женя і збиралась зайнятись найближчим часом. Дорогою зайшла до крамниці й купила газету з оголошеннями. Завчасно прибувши до "Барви", вона несміливо пройшла до кабінету адміністраторки. Стояла і дірявила очима двері з червоного дерева. 

— Її ще немає,— почулось позаду, від чого Женя аж підскочила й озирнулась. Чорнявий молодик стояв поряд і втішно сміявся з її реакції. — Я Костя,— протягнув їй долоню для вітання. 

— Женя,— з полегшенням протягнула дівчина і легенько торкнулась його теплих пальців. 

— Можеш у залі почекати, точніше,— оглядаючи зал, хлопець зробив паузу  і дав змогу оглянути його  у повен ріст. Женя відмітила, що він вищий за неї як мінімум на голову, широкоплечий. А усмішка ... вона така широка і сліпуча. — Краще в залі,— повернувся поглядом до неї хлопець. — Олена Дмитрівна не любить коли хтось без дозволу заходить до її кабінету. 

— Дякую за корисну інформацію, — скромно всміхнулась у відповідь Женя і, минувши його, пройшла у зал. 

Вона пройшлась між столиками, що хаотично розташовувались у величезному залі. Її увагу привернуло оформлення. Інтер'єр вишуканий і сучасний. Такий вона раніше лише по телевізору бачила, а по ресторанах не було ні можливості, ні часу ходити.

В їх маленькому містечку найвизначнішим місцем було маленьке кафе "Барвінок". Та й збирались там ті, з ким краще не зв'язуватись. Тож його всі минали десятою дорогою. Жені випала нагода там побувати, але лише раз і то на випускному в школі. 

Тепер же вона стояла посеред залу і невтомно оглядала картини, декоративні елементи, оформлення фотозони. Переплетіння різних стилів атмосферно вписувалось у пейзаж. Женя ще минулого разу відмітила: кафе серед інших приміщень виразне, кольорове й із заманливою вивіскою. 

Костя метушився за стійкою баристи. Дзенькання, свист автомату, а тоді й запах кави змусив її всміхнутись. Продовжуючи спостерігати за роботою хлопця, Женя підійшла і присіла на високий барний стільчик. Позаду лишився величезний зал. З місця, де вона сиділа відкривався зовсім інший вид. Наче на сцені вона спостерігала за всім, що відбувалось у залі. Уявивши собі людей за столиками, їх усміхнені обличчя, Женя сиділа спиною до хлопця й оглядала зал з п'єдесталу баристи. 

— І що ти там побачила?  — раптом прозвучало над вухом і Женя ледь чутно зойкнуло. Всміхнувшись, повернулась до Кості. — Пригостити тебе кавою? — запитав він, лагідно всміхаючись. 

— Ні, дякую. Я снідала. У вас чудовий зал. Багато відвідувачів зазвичай? — діловитим тоном почала розпитувати. Хлопець легко ділився з нею інформацією, враженнями від роботи. Потім прийшли інші працівники, а зовсім скоро й Олена Дмитрівна

— Доброго ранку! — промовила жінка, з'явившись на порозі.

Привітно всміхаючись, вона підійшла до стійки й оглянула всіх очима. Працівники відповіли їй взаємністю: привіталась і всміхнулись. Потім подивилась на Женю.

— А ти рано. Обожнюю пунктуальність,—  підморгнула і пройшла до кабінету. Женя подякувала Кості за компанію і поспішила за адміністраторкою. 

Наступні кілька годин до обідньої перерви Євгенія скніла в офісних стінах. Десь за дверима лунали голоси, жваві й рухливі, а в кабінеті царював спокій і порядок. Олена Дмитрівна відразу ж дала купу завдань, обов'язкових завдань, з якими вона мала впоратись за сьогодні. Обсяги її трішки налякали. Та вже на десятому кошторисі, увімкнувшись в роботу, Женя збагнула як все просто. 

Олена Дмитрівна продовжувала вражати своєю невимушеністю, легкістю в погляді. Вона зосереджено і натхненно працювала за комп'ютером, інколи відволікаючись на дзвінки та перегляд паперів. Роблячи маленькі перерви в роботі для відпочинку очей, Женя непомітно спостерігала за жінкою. Каштанове волосся натурального відтінку переливалось від променів, що прошмигували крізь вікно до кабінету. Гнучкі, виразні брови лишались на місці, навіть коли вона зойкала від допущеної помилки в роботі. Швидко виправляла з легкою усмішкою і продовжувала роботу.