Розділ 14

Помаранчевий захід сонця освітив кухню яскравим сяйвом. Женя сиділа за столом і уважно перечитувала оголошення про роботу. Кільканадцять вакансій, але все не те. В декількох відразу відмовили, бо немає досвіду. В інших запропонували безоплатне стажування, що не влаштовувало Женю. Кілька оголошень, що отримали відмітку у вигляді галочки, вона залишила на завтра. 

— Я вдома, — озвався на порозі Богдан. Чік кинувся до господаря. Дзвінко загавкав до нього. 

— Привіт, — вийшла до коридору Женя. Богдан сидів на табуретці й грався з Чіком.

— Як справи?

— Добре. Вечеряти будеш?

— Звісно. Що це так смачно пахне? — він роззувся й прийшов на кухню. Підняв з каструлі кришку й вдихнув аромат борщу. — Який аромат!

— Руки помий! — наказала Женя й відігнала його від каструлі. Дістала з полиці тарілки й взялася накривати на стіл.

Богдан пішов у душ, а потім переодягатися. Женя сиділа за столом і терпляче чекала на нього. З вікна відкривався неймовірний захід сонця. Їй схотілося прогулятися ще літнім парком. Зовсім скоро розпочнеться осінь, а там не далеко й до зими. 

— Що це? — Богдан непомітно з'явився на кухні, присів поряд і звернув увагу на газету.

— Шукала роботу, поки безрезультатно. Я телефонувала бабусі. Сказала, якщо не знайду роботу, щоб негайно поверталася.

— Щось придумаємо. Не засмучуйся! — підбадьорливо всміхнувся Богдан. 

Женя не сумнівалася. Рано чи пізно все одно знайде роботу. Було щось інше, що змушувало сумувати. Дорослішання увірвалося занадто раптово! Тепер вона відповідальна за себе. Розмов аз бабусею наштовхнула на тривожні думки. Чи впорається вона, чи звикне до самотності?

Наступного дня Женя знову пішла на тренування в парк. Чік з радістю пішов з нею. Богдан провів їх до парку, а сам поспішив на зупинку. 

Повернувшись, вона знову взялася за дзвінки. Зателефонувала ще по кількох оголошенням. Проблема полягала в тому, що вона не була певна, що впорається. Тільки но Женя поклала слухавку, зателефонував Богдан.

— Є чудова новина,— весело бринів голос хлопця. — Моя знайома шукає помічницю. Я порадив тебе. Треба підійти до ресторану "Барви" через пів години.

— Вже біжу, — повеселіла Женя. Вона не вірила, що нарешті буде при ділі й грошах.

Швидко зібравшись, вийшла з дому. Увела в гугл карті адресу, яку Богдан надіслав їй повідомленням і рушила маршрутом. На щастя, ресторан знаходився в кількох кварталах. Увімкнувши музику в навушниках, Женя крокувала за навігатором складеним маршрутом. 

Вже через пів години вона стояла біля ресторану й оглядала його знизу вгору. Нерішуче терлась біля порогу, намагаючись розгледіти когось всередині. Зрештою, увійшла до затишного ресторану. Всередині приємно пахнуло, від чого у шлунку забурчало.

— Доброго дня,—  звернувся до неї офіціант, що проходив повз. —  Можу вам допомогти? — поцікавився, пильно розглядаючи її.

— Так, я шукаю адміністратора,— мовила Женя і всміхнулась.

Хлопець нахмурив брови, та вже через секунду всміхнувся і кивнув на знак згоди.

— Ходімо зі мною,— вказав рукою у сторону і пропустив її вперед. Вони дійшли до кабінету. Хлопець рішуче постукав у двері. Зсередини почувся дзвінкий голос у відповідь. Прочинивши двері, офіціант пропустив Женю всередину, сам зайшов слідом.

— Олено Дмитрівно, до вас прийшли,— ввічливо і впевнено промовив офіціант, стоячи поряд. Жінка, відвела погляд від монітора комп’ютера і зацікавлено подивилась на них.

— Дякую, Степане,—  всміхнулася і повернулась профілем до неї. Склала руки в замок на стіл, схиливши голову трішки вперед, подивилася над окулярами. — Проходьте,— звернулась до Жені й вона підійшла до столу.

Жінка відразу здалась їй милою. Чесно і зрозуміло пояснювала суть роботи, обов’язки й порядок прийняття. Женя уважно слухала, розглядаючи та відмічаючи для себе чіткі риси обличчя адміністраторки. Олена Дмитрівна ввічливо ввела дівчину в курс справи, пояснила що за чим потрібно робити й чого від неї чекають.

Женя не могла повірити, що нарешті знайшла роботу. Графік був гнучким. Її завданням було допомагати Олені Дмитрівні, виконувати доручення та накази, створювати план заходів, стежити за документацією і ще купа всього.

Повертаючись до квартири Богдана, Женя зайшла до магазину  і придбала торт. Потрібно було відсвяткувати її вихід на роботу. Увечері на неї чекала зміна її щоденного розкладу. Вона чітко розуміла, що житло  і робота це не найважливіше, адже в першу чергу її метою була можливість лишитись у місті, тренуватись і готуватись до вступу до академії наступного року. 

Женя накрила на стіл і поки чекала на Богдана переглядала свій план дня. На щастя, змінювати розклад тренувань не довелось, оскільки робочий день у неї починався з дев'ятої. Цьому Женя дуже раділа. Лишалось знайти житло, щоб не сидіти на шиї у Богдана.

На порозі почулось шарудіння, Чік заметушився  і кинувся до дверей. Женя вийшла з кухні, радо зустрічаючи Богдана. Він мав стомлений вигляд та все ж лишив портфель на кріслі й присів, граючись з Чіком. 

— Ми  на тебе чекали,— привернула увагу хлопця Женя, стоячи в проході на кухні. Богдан злегка всміхнувся і мовчки пішов мити руки. 

Вже через кілька хвилин він зайшов на кухню і здивовано підняв брови. 

— У нас свято?

— Так,— раділа Женя. — Мене прийняли на роботу.

— Я радий, що ти їм підійшла,— Богдан вмостився за стіл, і почав відкорковувати шампанське. Женя метушилась поряд, накладаючи йому страви в тарілку. 

— За успіх,— Богдан торкнувся  своїм келихом об стінки іншого, утворивши легкий дзенькіт і зробив ковток. 

— Я знову маю дякувати тобі,— відзначила Женя. Залежність від Богдана починала її непокоїти.   

— Не варто,— спокійно відповів хлопець, смакуючи закуски. — Олена моя давня знайома, тому проблем не буде. Головне, старанно працювати.

— Звісно! Я буду дуже старатись,— всміхнулась Женя у відповідь. Її нове життя починало їй подобатись.