Розділ 13

— Ось ми й прийшли,— Богдан відкрив двері своєї квартири й пропустив Женю вперед.

— Не вірю, що погодилася, — засміялася вона. Чік крутився під ногами, радіючи новій гості.

— Спочатку кімната, потім вечеря, — Богдан пішов вперед до кімнати в кінці коридору. Відчинив двері й увімкнув світло. Женя стояла позаду, оглядала свої нові володіння. Несміливо пройшла всередину.   

Біля стіни стояла широке ліжко. Вона не втрималася, підійшла і присіла.

— Мені подобається, — підвелася й пройшлася кімнатою, торкаючись речей.

На полиці лежали книги. Стіл, що стояв біля вікна, припав тонким шаром пилу. А стіна навпроти ліжка була обвішала фоторамками.

 — Це твої батьки?

— Так, — Богдан підійшов і став поряд. — Це ми на морі в Криму. Я не став ховати фото. Інколи мені здається, що вони поряд. От зараз, — він повернувся і вказав рукою на двері, — вони відчиняться, зайде мама і почне галасувати, щоб я ставив чайник. Тато в коридорі лаятиметься за залишені кросівки посеред килимка.

— Знаєш, я вірю, що вони поряд. Поки ми пам’ятаємо свої рідних, вони живуть у нашому серці.

— Можливо, — стиснув губи Богдан. — Ну все, тепер вечеря. Буду частувати тебе своїми фірмовими макаронами,—  він не змовкав ні на мить. На ходу закочував рукава, крокуючи до кухні.

Женя лишалася в кімнаті. Так швидко все сталося. Його пропозиція, її шалене рішення погодитися. Потім вони поїхали на вокзал за речами. Дорогою до квартири Богдана, Женя ще сумнівалася, що вчинила правильно. Тепер ні краплі.

Вона дістала з  сумки спортивний костюм, в який збиралася перевдягнутися. Присіла на ліжко і важко зітхнула. Як вона пояснить все бабусі? Може збрехати, що вступила і лишається, але ж…  Вона все одно про все довідається, краще зізнатися.

Женя перевірила телефон на наявність повідомлень чи пропущених дзвінків. Порожньо. Лишила мобілку на столі й поспішила на кухню до Богдана.

Хлопець вже хазяйнував. На плиті варилися макарони. Богдан тим часом готував соус.

— Скоро вечеря буде готова, — повідомив, як тільки вона зайшла і присіла за стіл.

— Тобі допомогти?

— Ні, сьогодні ти моя гостя. Але відразу попереджаю, готувати я не дуже люблю,— настрій Богдана перемінився. Від суму не лишилося й сліду.

— Добре, — засміялася Женя. — Богдане, я дуже тобі вдячна, але…  Я не зможу довго сидіти у тебе на шиї. Щойно знайду роботу, винайму  кімнату чи квартиру.

—  Навіть не думай, я ж тебе не жену. Разом веселіше буде.   

Вперше за стільки часу, Женя почувалася спокійно. З академією не склалося, але на цьому життя не закінчується. Це вона вже встигла збагнути. Підвелася й підійшла до вікна. За ним була ніч і чуже місто. Серце трепетало від страху, але вона відчувала що все робить правильно.

Після вечері Богдан провів їй екскурсію квартирою. Розповідав кумедні історії про свою сім’ю. Женя слухала й трішки заздрила. У нього хоча б були спогади. Все, що вона знала про своїх батьків упиралося в загальні фрази: були й немає. Бабуся нічого їй не розповідала, наче соромилася.  З фото лише кілька, де мама з татом. Бабуся говорила, що вона схожа на маму, але Женя не знаходила збігів. Їй здавалося, що вона вдалася в татка.

Ніч на новому місці було тривожною. Женя прокрутилася  у ліжку. Її гризло сумління: так і не подзвонила бабусі. Вона ж хвилюється. Женя підшукувала в голові потрібні слова, щоб її не засмучувати. Треба було переконати рідну в тому, що все буде добре.

За вікном світало. Дурна звичка прокидатися раніше, вже не мала потреби на реалізацію, але змусила її піднятися. Женя пішла на кухню. Заварила собі чаю і вмостилася на підвіконня. У гуртожитку вона не мала змоги насолодитися ранком, дівчата бурчали, що вона заважає їм спати. Тепер могла.

Київ за вікном тільки прокидався від міцного сну. Ранковий туман поступово відступав, здаючись перед променями сонечка.

 Женя  й не помітила коли Чік прибіг до вікна і вмостився унизу клубочком. Хотіла спуститися, але тепер сиділа в очікуванні свого рятівника.

— Ти що там робиш? — наче відчувши поклик, Богдан прийшов до кухні.  

— Доброго ранку,— зраділа Женя й нарешті впевнено спустила ноги на підлогу біля собаки. Той лише підняв голову, простежив за її рухами й знову вмостився клубочком. — Не могла заснути. А ти чого так рано?

 —  Маю заїхати у справах перед роботою, — пояснив хлопець. Богдан увімкнув кавоварку, і через мить  кухнею рознісся аромат кави.

  — Я на пробіжку йтиму, Чіка вигуляти?

 — Було б добре,  я не встигну.

Поки Богдан снідав і збирався на роботу, Женя вийшла на пробіжку, приходивши з собою Чіка. Пес радів новій супутниці. Слухняно бігав поряд і жодного разу не зривався з повідця. Вже у парку Женя відпустила бігля побігати на галявині, сама ж виконала щоденні вправи для підтримання форми. Тренуватися за минулою схемою не було потреби, тому вона швидко повернулася додому.

— Ви вчасно, — Богдан чекав їх на порозі. — Я ж не лишив тобі ключі. Та й номеру телефону твого досі не маю.

— Виправимо, — всміхнулася Женя, звільняючи задоволеного Чіка від повідця. Той крутився перед господарем.

— Я залишив на столі записку, — Богдан лишив їй ключі  й поспішив на роботу.

На кухонному столі й справді лежав аркуш з номером його телефону і проханням зателефонувати. Женя лишила смартфон поряд і пішла в душ. Планів на перший день нового життя у неї було не мало: починаючи розмовою з бабусею і закінчуючи пошуками роботи.

Після сніданку Женя відправилася у магазин, що розташовувався на протилежній вулиці від їх будинку. Придбала продукти для вечері й газету з оголошеннями.

Розмову з бабусею вона відкладала на вечір, хоч розуміла – дарма. Краще повідомити де вона, щоб та була спокійною.

Зрештою, Женя наважилася на дзвінок. З телефоном зайшла у свою кімнату, вмостилася на ліжко з ногами й набрала номер бабусі.

— Нарешті, — почула в слухавці замість привітання. Євгенія Дмитрівна не змовкала ні на мить. — Ти ж обіцяла вчора подзвонити. Я зачекалася!