Розділ 11

— То що,  ти зробила, що я сказала?

Жені не потрібно було довго думати, щоб збагнути про що йде мова. Вона вже кілька хвилин підслуховувала розмову Лізи і її свити з Танею. Чого, чого, а подібного вона не чекала.

— Так, вона не прийде,— тремтячим голосом відповідала Таня.

 Женя стиснула зуби й нервово засміялася до себе.Натягнула усмішку і впевнено зайшла до роздягальні. Присутні переглянулися, Ліза невдоволено зиркнула їй вслід. Вперше Женя не привіталася: ні з Лізою, ні з Танею. Їй було бридко навіть дивитися в їх бік.

— Женю,— озвалася Таня і швиденько підійшла до неї. Вмостилася поряд на лавці та наполохано закрутила головою по сторонах. — Тобі Соня нічого не говорила?

— Ні,— спокійно мовила вона крізь зуби. — Що вона повинна була сказати? — Женя вдала, що не розуміє про що мова. Відповіді так і не почула, тому повернулася і пішла в зал до станка.

Більше вона з Танею не говорила. Під час занять та крутилася біля неї, намагалася розпочати розмову, але Женя вперто мовчала. Ще  в школі вона стикалася з двоякою натурою дівчат, але не чекала, що  у відповідь на допомогу отримає подібне.

— Женю, послухай, — не спинялася Таня. Після тренування наздогнала її на сходах. — Ти все не так зрозуміла.

— Мені достатньо, — на подив собі ж Женя спокійно відповідала. Під час тренування уявляла як кричатиме, руки так і чесалися врізати за подібні витівки. Тепер же вона злегка всміхалася. — Добре, що ти відразу себе показала. А тепер вибач, мені ніколи!

Настільки ж люди бувають підлими. Женя  й не помітила як забрела до парку. Наодинці з природою їй було спокійно.

Музика вітру, що роздмухував вибите з тугої зачіски волосся, напрочуд заспокоювала. Женя присіла на лавці, тримаючись з останніх сил, щоб не задрімати. Навіть тренування не могло її збадьорити. Кілька хвилин вона просто сиділа і дивилася довкола.

Відколи вона в столиці, доля підкидає їй випробовування. Невже вона й справді така довірлива? Бабуся ж вчила бути товстошкірою, не сприймати все близько до серця. Та Женя цього так  і не навчилася. Цей факт її засмучував. Вона відчувала бурю всередині. У такому стані важко дружити з головою. Всміхатися, коли душа болить просто неможливо.

Зрештою вона підвелася і, ледь тримаючись на ногах, дісталася гуртожитку. 

Погода в місті перемінилася. Після обіду небо затягнуло хмарами. Женін організм завжди різко реагував на подібні стрибки, тому наполегливо вимагав відпочинку. Ноги були ватяними, але брели до потрібної кімнати. Мозок наче й розумів все, але чомусь занурювався в глибокий сон. Діставшись ліжка, вона опустилась на нього і нарешті піддалась поклику тіла. 

Уві сні їй здавалось, що вона літає. Парить над землею, виконуючи гранд батман жете та оберти. Легка, ніжна мелодія звучала десь у серці. Кожна нота підказувала їй як станцювати, які рухи робити. Коли пісня скінчилася, вона зупинилася і підняла голову. У склі, крізь яке вона дивилась у невідомість, помітила відбиття. Дівчиною, що так граційно танцювала була не вона, а якась незнайомка. На неї дивилися блакитні очі, повні злоби й ненависті. Спокійний вираз обличчя враз змінився, дівчина нахмурилася і промовила наче до неї, щоб та забиралась з її шляху. Від цього Женя прокинулась, різко підірвавшись у ліжку. Зойкнула і коли зрозуміла, що то лише сон, знов опустилась на ліжко. 

У кімнаті було порожньо. Женя піднялась, потираючи очі. Присіла на край ліжка і подивилася у вікно. За ним виднівся захід сонця. Скільки ж вона проспала, годі було й уявити. Почувалась тепер краще, але той дивний сон викликав занепокоєння. Що б то могло значити?! У скронях судомило, тому Женя вирішила поїсти, а потім прогулятись. 

Дорогою вона зателефонувала бабусі. Тепер вони рідко говорили. Євгенія Дмитрівна не хотіла турбувати онуку. Раділа її рідким дзвінкам і щирим розповідям про враження. 

— Бабусю, я так скучила,— зізналась Женя, щебечучи в слухавку. Тільки далеко від дому, вона збагнула як сумує за тими стінами, в яких виросла. Їй не вистачало бабусиних порад і казок на ніч, як у дитинстві. 

— Донечко, як твої успіхи? — щиро непокоїлась Євгенія Дмитрівна.

— Завтра виступ. Як тільки буде відомо результати, я тобі сповіщу,— пояснювала Женя, наближаючись до своєї галявини. Не хотіла засмучувати бабусю подробицями, тому витівки дівчат замовчувала.

— Женю, я вірю, що у тебе все вийде!

Женя  б теж хотіла вірити, але передчувала, що доведеться прощатися з мріями.  Вона зупинилася на галявині. Хотілось ще раз насититись її атмосферою. Увібрати запах клена і берізки, що росли поряд. Попрощатись з кущем калини, що так гармонійно вписувався  в паркову зону.

Шансів не було, чомусь міркувала Женя. Вона не стала ділитись здогадками з бабусею. Розчаровувати було боляче, а ще більше втрачати віру. Але вона не збиралась піддаватись. Свій шанс вона має використати на повну. Показати все, на що здатна, і хай тоді її судять. 

Поблукавши галявиною з кутка в куток, вона обійшла всі дерева і вийшла на доріжку до лавки. Здавалось і вона вже стала для неї рідною. Пам'ятала кожну їх зустріч і всі її роздуми. 

Підійшовши ближче, вона помітила, що лавку зайнято. Пройшла повз, кинувши розчарований погляд на пару, що сиділа на ній. Вони й не помітили як Женя стояла недалечко і заздрісно їх розглядала. Коли хлопець нарешті вивільнився з полону рук дівчини і його обличчя можна було розгледіти, Женя аж рота розкрила. Поряд з брюнеткою сидів Стас. Він хвацько обіймав незнайомку, притискаючи до себе все ближче. Шепотів щось на вухо і гладив її коліно. Незнайомка ж весело сміялася і кокетливо стріляла очима. Женя розуміла, що стала випадковим свідком побаченого, тому різко повернулась і покрокувала на вихід з парку.

Вона навіть зраділа побаченому. Можливо тепер Стас менше їй набридатиме.  Не буде так настирливо добиватись.

Вона вирішила повернутися додому. Їй хотілося встигнути переговорити з Сонею, до появи Дарини з Оксаною. При них дівчата майже не спілкувалися.