Розділ 9

Женя повільно підіймалась сходами. Настрій значно покращився. Несподіване знайомство підзарядило позитивом. Вона наспівувала мелодію, що весь день звучала в голові, і кружляла на місці.

З думок чомусь не йшов Богдан. Як таємниче він всміхався, проводжаючи її поглядом своїх бурштинових очей. Чік же смирно сидів поряд з господарем і ледь чутно скавчав, прощаючись з нею. Чому ж вона промовчала? Чому не погодилася на побачення, дурна? Подумки починала картати себе, та їй хотілося вірити, що вони ще зустрінуться.

Думки про академію раптово увірвались разом з болем.

— Докружлялася! — вона зачепилася за сходинку ногою і тихо простогнала.

Опираючись об поручні, присіла на сходи. Схилила голову на металеві перегородки й заплющила очі, щоб втамувати біль. Женя посиділа трішки у тиші, прислухаючись тільки до свого серця. Всередині неї бурлила незвідана радість, але мозок безжально повертав до головної проблеми. 

Чи затримається вона тут більше ніж на три дні? Як повертатися додому з поразкою?! Як дивитись в очі бабусі. Найважче було розчаровувати її. Яких зусиль коштувало переконати її у своєму таланті, і що тепер?  

Внизу почулись важкі кроки, а згодом і голос. Женя піднялася і повільно покрокувала нагору. Голос все наближався. Міцна статура нагадувала чоловічу. Він чомусь не випереджав її, а йшов слідом. Це до жаху насторожило і Женя пришвидшилась.

Хриплий і низький баритон викликав тривогу. Дивно, що саме зараз вона помітила — на сходах лише деінде горіло світло. Та й людей довкола не було.

Женя швидко піднялась на поверх і рушила до кімнати, не озираючись. Незнайомець йшов слідом, мовчав. Вона не була певна що він поряд, але відчувала його присутність.

Діставшись дверей, вона різко смикнула ручку і світло з кімнати освітило коридор. Повернувши голову, вона аж підстрибнула на місці й зойкнула. Стас стояв поряд, біля стінки й, всміхаючись як Чеширський кіт, розглядав дівчину. 

— Тьху, ти,— видихнула Женя і причинила двері, щоб не тривожити дівчат. 

 Біля кімнати було напівтемно. Світло, що доносилось з кінця коридору лише трішки відкривало задоволену гримасу Стаса.

 — Чого лякаєш? — вже спокійніше мовила до нього Женя, зіпершись на стінку поряд. Стас обійняв її за плечі.

— А ти чого лякаєшся? Де ходила так пізно?

— Гуляла,— спокійно відповіла Женя і відсторонилася.

— З ким? — допитливіше зазирав в її очі, намагаючись розглядіти щось у темряві. Женя не стала вигадувати.

— Спочатку сама,  а потім мене Чік провів,— при згадці про бігля вона всміхнулася й опустила очі. 

— Хто? — невдоволено перепитав Стас і прибрав руку, заклавши її в бік.

— Це собака,— засміялася Женя з його серйозного виразу обличчя. — Причепився до мене  в парку, йшов слідом,— пояснила вона. 

— То це на нього ти мене проміняла? — жартував Стас.

Він торкнувся її талії й обвів руками за спиною. Коли Женя вже була в його полоні, притиснув до себе. На мить Женя заплющила очі. Його дотики були такими теплими й лишали після себе розпечений слід. Доріжки вели від талії до плечей. Як вона не намагалась розслабитися і віддатись пориву, щось всередині стримувало. Вона різко схопила Стаса за зап'ястя і прибрала його руку. 

— Стасе, не треба!

— Та не ламайся, мала,— він  притиснув її спиною до стінки й різко натиснув рукою на шию. — Чому ти мене ігнориш?

— Я не ігнорую,— прошепотіла вона. — Я лише хочу бути чесною з тобою.

Кілька секунд він пильно дивився в її очі. Женя більше й слова не вимовила. Вона не могла змусити себе відповісти на його залицяння. Їх стосунки для неї були дружніми, але не більше. Зрештою Стас, відпустив руку і, повернувшись, швидко покрокував вздовж коридору. 

Женя полегшено зітхнула. Вона не хотіла брехати Стасові. У гуртожитку й так водились чутки про їхню інтрижку. Хоч Женя й звикла до подібного, адже в селі бувало й гірше. Проте псувати свою й так крихку репутацію не збиралася.