Розділ 7

Ближче до шостої кімната наповнилась дівчачим белькотінням. Сусідки повернулись з репетиції. Пройшовши, вони гамірно розмовляли, приправляючи розмову сміхом. Женя лежала на своєму ліжку і мовчки дивилась у книгу. Скориставшись можливістю відпочити, вона вирішила почитати. Вже місяць вона намагалась подужати цю історію, але ...

Бабуся старалась привчити дівчину до читання. І їй це вдалося. Крім балету, іншою пристрастю Жені були книги. Різні, захопливі історії додавали їй сил. Книги вчили, що життя посилає людям лише ті випробовування, які їм під силу здолати.  

Шум заважав їй читати, тому Женя пришвидшилась, намагаючись дочитати сторінку до кінця.

 — Що це в тебе? — поцікавилась Софія, присівши на ліжко навпроти. 

— Не зважай! — відірвалась від читання Женя і подивилась на неї.

Софія піднялась і підійшла ближче, скривившись  від одного виду рани.

 — Нічого страшного,— поспішила заспокоїти подругу Женя.

 — Сподіваюсь, ти до лікаря зверталась? — не спинялась та.

— А ми ж тебе попереджали, — втрутилась Дарина, насмішкувато підморгуючи Оксані. Посміявшись, вони пішли в душ.

 — Не звертай уваги, — Софія плеснула її по плечу.  Женя дивилась на приятельку з відвертою тривогою.Нестерпно було знаходитись у кімнаті на чотирьох. Женя почувалась зайвою, адже як сказала Дарина: вона тут тимчасово.

Женя й сама це прекрасно розуміла, намагалася не надто прив'язуватись до Софії, академії. Вона вирішила прогулятися.Підвелася і, мовчки переодягнувшись, вийшла з кімнати. 

Вона йшла вулицею, відмічаючи як ніч суне на місто. Важкі темні хмари ночі вже перетинали межу, ховаючи за гіллям дерев сонячні промені. Не помітно для самої себе, вона забрела в парк. Женя ще погано орієнтувалася у місті. Вона знала лише доріжку до парку і ту, що вела до академії. Тривожилась, що може заблукати. На кожному шляху її переслідували люди, хоча  в душі вона почувалась самотньо. 

Дівчина дійшла до лавки й присіла, виставивши ноги вперед. Видихнула з полегшенням, бо ноги гуділи. Найбільше вона любила літо за легке  і зручне взуття. Шкіра могла дихати, відчуваючи прохолоду повітря. Женя опустилась на спинку лавки й заплющила очі, насолоджуючись звуками парку. До неї долинали голоси людей, гавкіт собак, дзюрчання води у фонтані. Спокій закрався всередину, серце принишкло, дослухаючись до природи. Вуха намагались вловити найменший звук радості. 

  — Чік, — почулось зовсім недалеко і Женя вмить розплющила очі. Навряд чи в цілому місті буде дві подібних собаки з однаковою кличкою. Наче відчуваючи наближення свого ранкового друга, вона підняла ноги на лавку. І не прогадала. Вже через мить рудий бігль стояв біля неї, махаючи хвостом. Висунув язика, відхекуючись, і дірявив її великими очима. 

Женя важко ковтнула і повільно підняла очі в надії знайти його власника. 

 — І чого ти до мене причепився?  — промовила до себе. Собака  і далі стояв навпроти. Тоді опустив голову і, принюхуючись, почав підходити. Серце впало у п'ятки. Накивати вона навряд чи встигне.

Пускаючи слині, Чік підійшов до неї й почав обнюхувати ноги. Тоді різко розкрив рота, на що Женя відреагувала замруженими очима і скрикнула.  За мить пес вже облизував її ноги, вкриваючи шкіру бридким, густим слизом. 

 — Фу, Чік!  — почулось поряд.

Через мить до лавки підбіг власник і, схопивши собаку за нашийник, відтягнув подалі.

 — Вибачте,  — відчайдушно благав хлопець. Женя дивилась на нього округленими очима і боялась розкрити рота.  — Вибачте, він вперше так себе поводить, — виправдовувався незнайомець. 

Женя повільно опустила ноги на тверду землю. Вдихнула через ніс прохолодне повітря,  а тоді різко видихнула. Звелась на ноги й стала прямо перед хлопцем. Її очі наливались злістю, а руки стискались в кулаки. 

 — Тримайте його якомога далі від людей, — буркнула вона  і різко повернулась. Тоді зиркнула через плече на рудого біса, гаркнула до себе зі злості й швидко рушила на вихід. Та тільки но вона зробила кілька кроків, пес жалібно загавкав, і почав рватись вслід за нею. 

— Дивна якась, — відмітив хлопець,  зачепив повідець і відпустив пса. Хотів було йти в іншу сторону, але той рвонув вперед, наздоганяючи дівчину. 

— Знову ви?  — встигла відступити в бік Женя, магнетизуючи собаку очима. Богдан тримав його за повідець на відстані від дівчини, а пес наполегливо тягнувся до неї.

 — Я ж говорив, що він залицяється, — сміявся хлопець. Його тішило розгублене лице дівчини.  — Тільки не говоріть, що боїтеся собак? —  поцікавився, притягуючи Чіка до себе ближче. Коли відстань між Женею і собакою збільшилась вона помітно заспокоїлась. Видихнула й опустила руки. 

  — Так, боюсь, — суворо мовила до нього. Не лише пес, а і його власник починав її злити.

 —  Ви не ображайтесь,  — з ноткою жалю промовив до неї.  — Він не заподіє вам шкоди. Напевно ви йому справді сподобались. Це ж ви були вранці на галявині?

 — Так,  — спокійніше відповіла Женя і подивилася на рудого. Той сидів біля власника, задоволено висолопивши язика. 

 — Він, як тільки вас помітив, помчав. І зараз, напевно відчувши ваш запах, побіг шукати. Я й вгледіли не встиг куди він дівся, — сміявся хлопець. Женя теж всміхнулась, спостерігаючи за собакою. Не таким вже й страшним він їй здавався тепер.  — Боюсь і кроку без вас не ступить, —  хлопець з неабиякою ніжністю дивився на свого пса, куйовдив руду шерсть. 

 — То ви натякаєте, що він, — несміливо вказала на Чіка пальцем,  — збирається провести мене додому? —  всміхнулась від однієї думки такого кавалера. 

 — Якщо ви дозволите?  — Женя дивилась на них  і ледь трималась, щоб не розсміятись в очі. Проте, саме їм вдалося її розвеселити. 

 — Чому б ні, — всміхнулась Женя і, повернувшись, пішла вперед. Хлопці йшли позаду. Точніше один, а Чік біг поряд, світившись від щастя.