Розділ 2

— Бабусю,— дзвінко покликала Женя, залетівши, наче на крилах до учительської. Євгенія Дмитрівна вмить пожвавішала, всміхнулась.

— Так, рідна. Ти вже зібралася?

— Сумку зібрала, документи теж. Ти ще довго? Нам до зупинки пів години йти.

— Йду,  моя хороша, — жінка піднялась і, взявши онуку під руку, повела на вихід зі школи. Попри різницю у віці Женя була на пів голови вищою за бабусю.

Євгенія Дмитрівна знала, що найбільшою мрією Жені є балет. Відтоді як побачила ту виставу, жила танцем. Вона підтримувала онуку, хоч мало вірила в її успіх. У їх селищі важко було знайти того, хто б навчив дівчинку основ балетної майстерності. Звичайний вчитель хореографії, що працював у їхній школі та додатково займався з Женею, зробив все можливе. Женя отримала хорошу підготовку, попри проблеми з зайвою вагою. Проте було ще й те, чого дівчина не освоїла ні сама, ні з допомогою тренерки.

Євгенія Дмитрівна не могла повірити, що їм нарешті пощастило, точніше випала нагода вступити у балетне училище на другий курс. Жінка з острахом відпускала онуку до столиці.

— Бабусю, як гадаєш, у мене все вийде? — Женя зупинилася і зазирнула бабусі  в очі. Вона знала, що почує у відповідь, проте мала переконатись, що чинить правильно. 

Євгенія Дмитрівна дивилась на онуку і не впізнавала колись маленької лякливої дівчинки з двома кісками. Наче недавно вона вплітала їй у волосся жовті стрічки, а тепер… Якою дорослою, впевненою стала Женя. 

— Побачимо, доню. В будь-якому разі ми спробуємо! — намагалася підбадьорити її.

Вони мовчки прямували до автобусної зупинки. Женя стримано всміхалась, щоб бува, бабуся не сприйняла її радість  двояко. Дівчині було добре вдома, у селі, разом з бабусею. Вона б з радістю лишилась і провела у Козині все своє життя, але…

Женя мріяла про сцену. Ніким іншим, крім балерини, себе не уявляла. Бабуся переконувала піти навчатись у місцевий інститут на психолога. Вона б їй і місце у школі випросила, але… Женя відчувала, що ще встигне повернутись до точки відліку і піти запропонованим їй шляхом. А нині, має спробувати втілити свою мрію у життя.

— Бабусю, побажай мені успіху! — просила Женя. Автобус вже дві хвилини чекав на пасажирів, що прощались на зупинці.

— Вона з тобою, Женечко! Повір! —  Євгенія Дмитрівна міцно обійняла онуку. На прощання перехрестила  і провела до дверей.  

Вона  пройшла і вмостилася біля вікна. Помахала бабусі рукою на прощання. Євгенія Дмитрівна провела автобус очима, втираючи сльози. 

—  Дмитрівно, ну що, — озвалася  поряд сусідка Лариса. — Поїхала твоя зірочка?! Наша теж он махнула в місто. Архітектором хоче стати.

— Дай Боже їм пощастить, — всміхнулась Євгенія Дмитрівна до сусідки. Коли автобус зник з поля зору, повернулася і пішла вуличкою до школи.

Баба Лариса все ж наздогнала її, повільно шкандибаючи. Все життя вони провели бік об бік. Навчались разом, росли, дружили. Та й в селі все життя, як на долоні,  відкрита книга: всі про тебе все знають; всі знайомі, хоч і заочно.

— Дмитрівно, — озвалася позаду Лариса. Євгенія Дмитрівна важко зітхнула, закотивши очі догори й таки спинилася. Дочекалася поки сусідка вирівняється з нею і повільно пішла вперед. — Чуєш, Дмитрівно, а твоя Женька на кого вчитись буде? Невже на оту танцівницю?

— На балерину, — поправила її Дмитрівна.

В селі захоплення Жені сприймали з насмішкою. Зважаючи на те, що в дитинстві дівчинка була пухкенькою, то її мрії про танці й сцену викликали глузування з боку односельчан. Всі дивувались: як це в шанованого на все село вчителя онука така безтолкова.

— Ой, та яка різниця,— далі вела Лариса. – Ти знаєш до чого оці їх танцульки доводять. Про борделі чула в Києві? Я оно передачу дивилась, де дівчат у рабство забирають, примушують там танцювати.

— Ларисо, ти краще б книжку якусь розумну почитала,— сердито буркнула Євгенія Дмитрівна. — В тих передачах ще й не таке розкажуть. Все, мені ніколи з тобою ляси точити. В мене звітність горить. Кінець року.

Звернувши на сусідню вулицю, Євгенія Дмитрівна направилася до школи. На неї й справді чекали папери, які потрібно було привести до ладу.  Кінець року для вчителя лише здається фіналом, насправді ж є початком аналітичної роботи. Євгенія Дмитрівна навіть раділа, що мала стільки незавершених справ. Так вона менше думатиме про онуку, не буде набридати їй дзвінками. Дівчинка мала б відчути трішки свободи, якої бракувало поряд з бабусею. Євгенія Дмитрівна боялась лише одного — Женя була надто довірливою. Хоч би не втрапила в халепу!