Здобич

Здобич

  Дзвінок пролунав вчетверте і нарешті за дверима почулися кроки. Ольга скрипнула зубами і прибрала руку від кнопки дзвоника. Її серце калатало – і вона сподівалась, що більше від гніву, ніж від розпачу.

  Двері відчинилися і серце Ольги пропустило удар, але вона неймовірним зусиллям вичавила з себе їдку посмішку.

  - Павло?

  - А кого ти очікувала побачити, приїхавши до мене додому і дзвонячи мені у двері? – невдоволеним тоном відповів питанням на питання господар квартири. – Якого дідька, Олю? Я наче написав тобі…

  - Ти написав. – згодилась вона таким тоном, що він замовк, не договоривши. – Звичайно. Ти написав у месенджер та перестав відповідати на повідомлення. І на дзвінки.

  - Олю…

  - Пустиш мене, чи будемо розмовляти прямо тут? Це не займе багато часу, мені здається.

   Він буркнув щось ствердне і неохоче пропустив її повз себе всередину. На його обличчі – добряче пом’ятому та неголеному вже декілька днів – застиг невдоволений вираз.

   Вона вперше бачила цю квартиру в такому вигляді. Немитий посуд, розкидана всюди упаковка від фастфуду, зашторені вікна та вимкнутий комп’ютер. І ще – розхристане ліжко, що, як і наряд господаря, (що зустрів її в самих лише трусах), натякала на те, що Павло лише встав, можливо навіть прокинувся тільки від її дзвінків у двері.

  - Що взагалі коїться? – не стала тягнути Ольга, без дозволу вмостившись у крісло і закинувши ногу на ногу. Вона ще пам’ятала, як він в цьому самому кріслі цілував їй ці самі ноги… і не тільки. Але тоді навколо було охайно і гарно пахло, а сам Павло виглядав зовсім інакше. Той варіант Павла, що застиг перед нею, намагаючись не зустрічатися з її поглядом, вона б до себе просто ніколи не підпустила. Він коли останній раз мився взагалі?

  - Я писав…

  - «Пробач, це все була величезна помилка, прощавай.» - процитувала вона по пам’яті нервово. І ще б таке не запам’ятати. Такого удару вона не отримувала… напевно ніколи. – Це по-твоєму доросла поведінка? Нам начебто не по чотирнадцять років. Ми дорослі люди. Які, між іншим, вже починали планувати, в якому районі ми будемо жити. Жити разом. Удвох! В нас все було чудово! Ми познайомили один одного з батьками! Агов! Земля викликає Павла! Прийом! Як після такого рівня відносин ти можеш вважати нормальним кинути жінку по смс?! Я що, не заслуговую пояснень?

  Вона зупинилася, розуміючи, що зривається на крик, і перевела подих. Павло задумливо почесав неголену щелепу і озирнувся на оточуючий безлад. В його очах промайнув подив – наче він вперше побачив, як саме живе.

  - Ну якщо ти так ставиш питання – звичайно заслуговуєш. Але… все було якось складно…

  - А ти спробуй спростити, - запропонувала Оля. – Бо без пояснень я не піду. Розумієш - я б може якось все це пережила б. Поридала би в подушку, накидалася б валеріаною та віскі та якось далі жила б собі… Але все це було дуже дивно – для тебе. Ти не такий. Тож я пішла до тебе на роботу…

  - Упс…

  - Ага, упс. Де мені сказали, що ти взяв відпустку. Раптову. За свій рахунок, звичайно. Бо я ще досі пам’ятаю, як і де ти провів свою оплачувану відпустку. Навіть якщо ти вже волієш про це забути.

  - Олю…

  - Я пішла в твій спортзал. – не зупинялась вона. –  Згадала пару серіалів про приватних детективів і мені вистачило клепок вигадати таку історію, що на ресепшені начхали на правила про конфіденційність та розповіли, коли ти був там останній раз.

  Павло зітхнув.

  - Наркотики? Азартні ігри? Стара кривава помста з твого військового минулого? – спитала Оля. – Ти у щось не хочеш мене втягувати чи сам у щось встряв? Я спочатку звичайно запідозрила жінку. Але подивившись на все це…

  Вона широким жестом повела рукою.

  - Це не схоже на гніздечко для романтичних зустрічей, тож…

  - Це жінка. – рішуче перебив її Павло, вперше поглянувши їй у вічі. І вона не побачила сумнівів в його погляді. Лише роздратування та нетерпіння. – Я без тями закоханий в іншу. І вона скоро буде тут. Зі мною. А тепер, коли ти все для себе прояснила, може ти вже залишиш мене у спокої? Грошей я тобі наче не винен…

  - Ти брешеш, - сказала Оля спокійно через декілька секунд, але спокій цей дався їй дуже важко. – Ти сам сказав, що все складно. В це я вірю. А от в раптове кохання, що вмить зруйнувало наші відносини – ні. І так, я залишу тебе у спокої – але ти маєш розповісти мені все. Правду. Я ЗАСЛУГОВУЮ НА ЦЕ.

  На його обличчі випнулися жовна, а в очах промайнув гнів. Когось це могло б навіть налякати – зважаючи на його зріст та м’язи. Але не її.

  - Годину. – сказала вона з максимальною м’якістю, на яку була здатна зараз. – Приділи мені ще лише годину свого життя. Пообідай зі мною – якраз час обідати, а тут неподалік, як я пам’ятаю, є непогане місце. Тобі не завадить провітритись. А мені не завадить зрозуміти, чому все пішло коту під хвіст. А потім – потім я від тебе відстану. Назавжди. Якщо ти цього забажаєш.  

 Вона побачила, що вірно вибрала тон. Його гнів трохи вгас, і він задумливо хитнув головою.

  - Я знав, що ти можеш бути вперта. Але схоже не розумів, наскільки. – проказав він нарешті. – Добре. Дай мені п’ять хвилин зібратися, і так – давай пройдемось до піцерії. Я все тобі розповім. Ти права, треба напевно бути дорослішим. Втім, це нічого не змінить. Потім ми розстанемось.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше