Здобич

Він переслідує мене п'ятий день. Ходить слід у слід і тікає, коли підбирається занадто близько. Його бліде обличчя ніби ніколи не бачило сонця, очі сховані за темними окулярами, у вухах вічно сидять навушники, але я знаю: ця людина з'являється на моєму шляху не випадково.

«Прага» – написано на його темно-сірій толстовці. Я ніколи не була за кордоном, а ось Празький торт купую на всі сімейні свята, тому три останні дні подумки називаю незнайомця Тортиком.

Ні, він не схожий на любителя солодощів. Качок, ймовірніше, але фізіономія жвава, з хлопчачою беспосередністю. Оманливе поєднання… Йому усміхаються навіть бабусі, що зазвичай бачать у молоді лише пороки і батьківські гроші.

Сьогодні мій Тортик у всеозброєнні. Чорні кеди на товстій підошві, чорні джинси, чорний рюкзак, великий фотоапарат… Вражає, треба визнати. Якби не світла кепка і напис, що асоціюється у мене із зимовими святковими вечорами, я б, напевно, злякалася.

Ранок видався туманним і сирим, хоча сонце натякало: скоро потеплішає. Ліс прокинувся давним-давно і жив своїм життям, не звертаючи уваги на випадкових гостей. У високих кронах сосен вив вітер, на землю сипалися хвоя, шматочки кори і дрібні сухі гілки. Дятел старанно стукав десь у височині, і його працьовитості міг би позаздрити мій сусід з перфоратором – теж рання пташка і головна причина того, що в цей момент я не ніжилася в ліжку, а йшла казна-куди по мокрій від роси стежці.

Тортик помітив мене на узліссі і, як завжди, кинувся слідом. Він так хрустів сухостоєм, що не було сенсу обертатися – я могла визначити його місцезнаходження на слух з точністю до кількох метрів. А коли дорога піде вгору, ще й сопіти почне як втомлений пес… З приїжджими завжди весело.

Відірватися від нього? Розчинитися в тумані? Сховатися в заростях, куди чужинець не ризикне і носа ткнути?

«Навіщо? Він нешкідливий, повільний і безглуздий. Йому не відняти мою здобич», – я озирнулася, привітно (ну добре, знущально) махнула рукою.

Тортик із перебільшеною увагою почав розглядати лісові дзвіночки, що розпустилися над самою стежкою, навіть за фотоапарат схопився, але я встигла помітити блиск металу в його руці і згорнутий рулоном чорний пластиковий пакет.

Ну й нахаба! Серйозно думає, що зможе поживитися? Треба дати йому урок. Тут мій ліс і мої правила!

Я прискорила крок і звернула в густий підлісок. Кросівки тонули в моху, потривожена павутина липнула до куртки, вже пожовкла папороть ламалася під ногами. Трохи зусиль – і з’явилась бруснична поляна, де в цю пору року не залишилося жодної ягоди. За нею – молода соснова поросль… І чому Тортик так затримався?

Він вийшов на відкриту місцевість через хвилину і почав здивовано оглядатися. Витягнув навушники з вух, зняв темні окуляри… Очі у нього були гарні – темні і розгублені, навіть трохи обурені.

«Загубився, бідолаха?» – я стояла за десять кроків від нього, прихована хвойним підростом, і ледь стримувала сміх.

Це розплата за останні п'ять днів. Тортику нічого боятися: до стежки звідси рукою подати, а там у який бік не підеш, вийдеш до людей. Ну або на іншу стежку, і так по колу до самого вечора.

«Не зазіхай на чуже», – мстиво подумала я, спостерігаючи за його розгубленими метаннями.

Який нездара… Ну ось хто ходить в ліс з мисливським ножем – такою собі махиною з товстим руків'ям і довгим лезом? Виглядає безглуздо. Ні дати ні взяти доморощений Рембо шукає, де б вчинити подвиг. Або пакет. Тонкий, напівпрозорий… Будь-який сук зачепиться і прорве.

Ще й кепка… Натягнута на самі очі в кращих традиціях злочинних елементів, і начхати, що через неї Тортик вплутується в павутину і не бачить низьких гілок, покритих краплями нічного дощу і росою. Добре хоч окуляри зняв, а то переламав би собі кістки в цьому тумані.

Роздивляючись його, я переступила з ноги на ногу і необережно зачепила суху папороть. В шумі крон шерех був ледь чутним, але переслідувач насторожився, як тер'єр, що зачув здобич, і безпомилково повернувся в правильну сторону.

«А ти не безнадійний», – вітер хитнув гілку, і наші погляди зустрілися.

Тортик першим відвів очі, і я раптом зрозуміла: він не просто так бродить слідом. Теж шукає здобич. Шкода, не ту, що я… Дійсно шкода – я вже до нього звикла і не бажала йому смерті.

***

Вона дражнила мене. Оглядалась і посміхалася, ніби запрошуючи познайомитись, але коли я підходив ближче, тікала вперед, зникала в тумані, збивала зі сліду і змушувала серце битися частіше.

Я називав її Осою: і через смугасту косинку, і через спритність, з якою вона петляла між деревами.

Визнаю: це був її ліс. Рідна стихія, де вона відчувала себе як риба у воді. Я годинами тинявся за нею, залазячи в такі далі, куди не сунувся б сам ніколи в житті.

П'ять днів… Оса бачила мене, і її це влаштовувало. Можу заприсягтися, вона сміялася з мене і з мого остраху лісу. Тій, що виросла в цих краях, не зрозуміти, як можна заблукати в трьох соснах.

Вперше я пішов за нею зі страху, вдруге – з цікавості, втретє – бо Оса стала для мене викликом.

Тендітна, швидка і витривала… Молодша на кілька років, з пустотливою усмішкою і добрими очима… Їй пасував спортивний стиль. Я міг би милуватися нею вічно, навіть підійти і запитати номер телефону, але вона напевно вважала мене ледарем, що днями вештається лісом і фотографує квіточки.