3.

Майже увесь час їхали мовчки. Дівчина з побоюванням дивилася на ворожого найманця. Здебільшого, імітуючи страх, але насправді ця емоція трохи проявлялася і реально.

— Вибач за наших хлопців, — раптом кинув водій. — Ми не вітаємо таких дій і забороняємо робити подібне. Ми їдемо в інше місце, їх там не буде, не хвилюйся.

— Хіба ви не вважаєте таких, як я за ворогів? – запитала Джеймі. — А для ворогів правил, зазвичай, не існує.

— Ну, так склалося, що ви, цивільні – фанати. І, на жаль, не наші. Це лише означає, що нам є над чим попрацювати, — хлопець усміхнувся. — Приїхали.

***

Джеймі вже з півгодини знаходилася у новому місці. Найт розмістив її у кімнаті, що більше походила на тюремну камеру ще й пристібнув одну руку кайданками до труби, посилаючись на засади безпеки. За досить нетривалий час рука встигла затекти, і дівчина взялася активно її потирати вільною рукою.

Ще за якийсь час до камери увійшла якась дівчина. В руках вона тримала тацю з їжею.

— Привіт, — привіталася вона. — Мене звати Кікі. Я доглядатиму за тобою, доки хлопці зайняті. Як тебе звати?

— Джеймі, — полонянка із подивом розглядала новоприбулу.

Певно, Скайнери теж активно користуються допомогою місцевих … фанів?

Кікі підійшла ближче до ліжка й підсунула стілець. Вона поставила тацю на коліна дівчині й подала їй ложку. Звісно, можна було спробувати її вирубити, помічниця Скайнерів сто відсотків мала ключі. Але Джеймі завжди притримувалася засади не атакувати того, хто не може чинити опір. Переступити через себе дівчина не могла навіть у такій ситуації. До того ж невідомо, де в даний момент знаходилися інші хлопці.

— Я б не сказала, що мені дуже зручно їсти однією рукою… — мовила Джеймі.

— Нажаль, тут я не можу допомогти. Поговориш потім із Найтом.

— Найт, це той, хто мене сюди притягнув?

— Так. Він тут головний.

Полонянка взялася за їжу. Вона не тримала у роті ані крихти ще з самого ранку, а надворі вже вечеріло. Дівчина навіть і не помітила, наскільки вона зголодніла.

— Ви занадто милі по відношенню до тої, хто допомагає Рідлофу, — зауважила Джеймі.

— Мене це взагалі не стосується, — відповіла Кікі. — Тим паче, тебе могли змусити до цього.

— Твоя правда.

Дівчата обмінялися ще декількома повсякденними фразами, після чого Кікі пішла. Джеймі спробувала лягти. Тиск у руці миттєво зріс. Дівчина ще з півхвилини підбирала найзручнішу позу й згодом зупинилася на більш—менш нейтральній для лівої руки. Шумно видихнувши, Джеймі заплющила очі. Треба було придумати план, але краще завтра, на свіжу голову.

***

Наступного дня Кікі не було. Джеймі розплющила очі і подивилася на наручний годинник – сьома година тридцять дві хвилини. Дівчина підвелася на ліжку так, як дозволяли кайданки, й роздивилася по кімнаті. Перше, що вона помітила – це таця з їжею, що стояла на невеличкому столику поруч. Джеймі поснідала. Не без зусиль, бо рука, що була ближче до таці, залишалася закутою, але якось впоралася.

Минуло кілька годин. Дівчина вже встигла вивчити всі плями на стінах й могла собі заплющити очі й перелічити їх всі разом із місцезнаходженням. На боковій стіні майже під стелею було розміщено малесеньке віконечко, посилене решіткою. Джеймі зітхнула, ставало трохи нудно.

Годинник показував дванадцяту. Десь за стіною пролунали кроки. Спочатку дівчина їх ігнорувала, але коли звук погучнішав, стала прислухатися. Незабаром двері відчинилися, і до кімнати увійшов хлопець. Його полонянка ще не знала.

В руках у відвідувача була таця з обідом. Він підійшов ближче і поставив її на столик, поруч з попередньою, після чого відійшов до протидежної стіни і обперся на неї спиною.

— Я не кусаюсь, — зауважила Джеймі. — І не заразна.

Хлопець повністю проігнорував цей коментар. Він потягнувся, а потім склав руки на грудях й позіхнув.

— Ви всі тут такі дивні? – запитала дівчина.

Їй треба було скласти хоча б якийсь портрет чергового найманця, поки що це було важкувато.

— Чого дивні? – питанням на питання відповів гість.

Полонянка зауважила у його голосі ноти говірки північного регіону його країни.

— Один вичікує під парканом, розмовляє так, ніби зі старою знайомою, а потім застібає на руці кайданки. А другий. — Джеймі уважніше подивилася на хлопця, — мовчить і робить вигляд, що мене не розуміє. Просто як у мене в школі.

— Мені немає про що із тобою розмовляти.

— Окей, як щодо розповісти, що зі мною буде? Навіщо мене тут тримають? Для чого кайданки? Коли мене відпустять?

Найманець проігнорував усі питання. Він продовжував стояти, підпираючи стіну.

— Ти мене вже денервуєш, чесне слово, — Джеймі потягнулася до таці й почала намагатися з’сти свій обід.

Бічним зором вона помітила, що незнайомець уважно за нею спостерігає.

З’ївши приблизно половину порції, дівчина зупинилася й почала розтирати руку. В такій позиції нахилятися й розвертатися було дуже незручно — рука затікала майже блискавично.

— Слухай, от дуже незручно із цією штукою, — мовила Джеймі, вказуючи на кайданки. — Може ти їх знімеш хоча б поки я їм?

Хлопець відокремився від стіни і підійшов до ліжка. В його погляді читалося щось хиже. Він торкнувся кайданок й почав там щось крутити. Увагу дівчини привернув кулон, на його шиї, що виліз з—під куртки й вільно розгойдувався. Роддейлер, непоганий атрибут, котрий можна отримати в одноіменній школі найманців. Непогано.