1.

Гелікоптер висів низько над будинком. Його мотор оглушливо фиркотів, поглинаючи усі інші звуки. Люди одне за одним влізали до машини, використовуючи мотузяну драбину.

— Швидше, швидше, — один з хлопців у камуфляжній формі втягнув жінку на драбину. — Часу обмаль.

Завантаження продовжувалося. Кілька людей у камуфляжі керували операцією з будинку, двоє сиділо на даху, пригинаючись за димоходом, ще кілька сиділо в гелікоптері – допомагали евакуйованим мешканцям влізти всередину гелікоптера.

— Вони вже тут! – крикнув хтось знизу. — Будуть за кілька хвилин.

Здійнялася паніка. Цивільні, которі досі лишалися в будинку і чекали на свою чергу, перелякано кинулися на горище. Евакуація пришвидшилася.

— Ми не встигнемо, вони нас зіб’ють, — кинув один з хлопців.

— Я їх відволіку, — єдина дівчина у формі кинулася до терміналу, вбудованому у письмовий стіл.

Вона швидко пробіглася пальцями по клавіатурі, активовуючи систему завчасно підготованих пасток, керовану віддалено.

Двоє хлопців кивнуло. Сміливиця натиснула ще кілька кнопок а потім взялася знімати з себе військовий одяг.

— Що ти робиш? – запитав її один з товаришів.

— На випадок, якщо я не встигну забратися до гелікоптера, — дівчина витягнула з шафи перший-ліпший одяг й продовжила переодягатися, одночасно клацаючи потрібні клавіши.— Якщо буде небезпечно, не чекайте на мене.

— Впевнена?

— В нас немає іншого виходу, якщо ніхто не керуватиме пастками, вони візьмуть нас усіх. Поспішіть.

Перелякані цивільні тільки гамували процес. Якщо до цього евакуація проходила повільно – мало хто раніше літав гелікоптером, а тим паче, забирався всередину хиткою драбиною. Паніка тільки ж посилила метушню.

Ворог наближався. Дічина звірила його координати й зрозуміла, що час блокувати й ховати термінал, інакше її легенда провалиться. Аж раптом біля будинку з’явилося двоє. Якимось чином вони змогли обійти пастки й дістатися місце раніше за всіх.

— Стартуйте, — крикнула сміливиця.

Хоча це вже було непотрібним, її товариші теж помітили ворога, гелікоптер швидко рушив з місця.

Швидким рухом руки термінал було заблоковано за допомогою екстренної кнопки. Підлога розкрилася – і стіл почав опускатися униз. Дівчина швидко покинула цю кімнату і вийшла у коридор, замикаючи двері. В цей же момент вхідні двері відчинилася, і на порозі з’явилося двоє.

Побачивши цивільну, один з хлопців фиркнув. Другий швидко кинувся до дверей. Посмикав ручку – замкнено. Недовго думаючи, витягнув пістолет й розстріляв замок. Термінал до того часу вже був надійно схований під підлогою.

— Більше нікого нема, — кинув він з сусідньої кімнати. — Схоже, вони залишили дівчину.

Ворожий найманець повернувся у коридор. В той же момент будинку дісталися усі інші члени їх групи.

— Що там, Нейро? – запитав командир.

— Нічого, знов втекли, — пирхнув той, кого назвали Нейро. — Проте на цей раз забули дівча. Щоправда, вона цивільна.

— Вони вже мене дістали, чесне слово. Окей, Нейро, Торо, забирайте дівча на базу, потім вирішимо, що із нею робити. Усі інші – починаємо обшук.

Тора підійшов до дівчини й взяв її за лікоть.

— Ходімо, — мовив він.

Сміливиця не стала пручатися й слухняно пішла за хлопцем. На її обличчі відображався переляк, змішаний із недовірою.

Всі троє вийшли з будинку. Пройшли кілька метрів. Дівчина обережно подивилася убік й відмітила, що в одну з пасток явно трапили декілька ворожих найманців. Від побаченого сміливиця внутрішньо посміхнулася, в жоден спосіб явно не виражаючи своїх емоцій. Вона продовжувала грати цивільну, а цивільна в такій ситуації має бути переляканою й навіть трохи покірною.

— Як тебе звати? – запитав Нейро.

— Джеймі.

На кілька секунд навколо запанувало мовчання.

— От нащо ви їм допомагаєте, — знову порушив його Нейро.

Джеймі промовчала. Втрьох вони підійшли до автівки й сіли до салону.

***

Приміщення, у якому розташувалися ворожі найманці, певно було школою або чимсь на кшталт. Джеймі завели до спортивної зали, Нейро вказав на один з матів й навіть трошки підштовхнув дівчину у тому напрямку. Полонянка слухняно рушила у бік мату й присіла.

Нейро й Тора вийшли з приміщення. Окрім них тут ще були й інші хлопці. Не минуло й кількох хвилин, як поруч із Джеймі присів один з них.

— Привіт, мала, як справи? – весело запитав він.

Дівчина повернулася і здивовано подивилася на найманця.

— Ага, бачу, що не надто добре. Так буває завжди, коли допомагаєш поганим хлопцям.

Джеймі відвернулася й обхопила руками коліна, поклавши голову на ноги. Приставучий хлопець ще трошки посидів поруч, а потім підвівся і пішов.

Минуло ще з півгодини. Дівчина обережно спостерігала за всім, що відбувалося у залі крізь щілини у колінах. Кілька найманців відпрацьовувало удари й підніжки. Згодом до них приєднався той, котрий «цікавився» справами Джеймі.

Вона уважно придивлялася кожному рухові й подумки відмітила, що підготовка у багатьох тут так собі. Один з хлопців робив занадто широкі махи, постійно відслоняючи важливі ділянки. Інший навпаки – постійно закривався й майже не атакував. У «балакучого» найманця ж явно була сповільнена реакція.

Двері до зали відчинилися. Джеймі підвела голову й побачила двох хлопців. Один з них гукнув на позосталих, а потім виконав визначений жест рукою. Джеймі знала цей жест, він означав, що намічається якесь завдання.

Ворожі найманці відклали всі свої справи й зібралися у купу.

— Вибачайте, хлопці, але треба, щоб хтось залишився із дівчиною, — почула Джеймі. — Гадаю, одного вистачить.

— Я залишусь, — відгукнувся той самий приставучий найманець.