Здається, я успадкувала дім відьми

Ще годину тому я радісно підписувала документи про спадщину будинку моєї покійної прабабусі. Після того, як мене обікрали кібершахраї, звільнили з роботи та вигнали з квартири, новина про дах над головою, що раптово з'явився, здалася порятунком і промінчиком надії на світле майбутнє.

Так я думала, але забула, що Болград – маленьке містечко на півдні Одещини. Хоч місцеві й називають його перлиною Бессарабії, робочих місць тут не багато, та й будиночки старенькі... Але ж я не думала, що мій новий будинок виявиться настільки старим і схожим на локацію з фільмів жахів.

І що тепер робити? Залишки накопичень я витратила на те, щоби приїхати з Одеси сюди, сплатила податок на спадщину і на цьому все. У мене залишилося лише кілька тисяч готівки. Цього навіть на місяць на їжу не вистачить, що вже говорити про ремонт... А хоча який ремонт? Легше вже знести будівлю та побудувати нову. Можливо, навіть дешевше вийде.

Сумно подивилася на валізи з усіма моїми пожитками, на телефон, на будинок, на сонце, що заходило за пагорб. Озеро Ялпуг чудово відображало це явище. На душі стало спокійно, згадалися вечори, коли ми з сестрою сиділи у міському парку і біля озера спостерігали, як день змінюється ніччю.

Мій новонабутий будинок був наприкінці міста. Магазини не близько, потрібно аж до центру ходити, якщо хочу щось купити.

Трапилося ж так… Можна, звичайно, подзвонити мамі, татові, сестрі, бабусі… Але соромно. Краще вже тут переночую, а завтра вже думатиму як бути далі.

Піднесла ключ до замку… Відчинено. Значить, не варто сподіватися, що в будинку залишилося щось цінне. Сподіваюся, тут ніхто не обжився. Наприклад, безхатники.

Зробивши глибокий вдих, я відчинила двері та переступила поріг. Навколо була темрява. Навіть силуети не видно.

Вмикаю ліхтарик на телефоні та освітлюю приміщення. Всі меблі на своїх місцях (принаймні ті, про які я пам'ятаю), в'язані з тканин килими(бабуся різала речі на полоски, а потім гачком робила з них килимки під ноги), ікони. Навіть запах запашних трав, які збирала прабабуся, витав у повітрі.

– Я сподіваюся, що світло є, – бубоніла собі під ніс і намагалася знайти вмикач. Де він був – точно не пам'ятаю. – О! Знайшла.

Клацнула – і світло ввімкнулося, освітлюючи всю вітальню. Навіть дивно, що на вигляд занедбаний будинок усередині зміг залишитися таким, як я його пам'ятаю. Магія – та й годі.

Залишаю валізи біля шафи, що стояла в кутку і йду всередину будинку. Таке почуття, ніби у дитинство повернулася. От би зараз пролунав би голос прабабусі з її фірмовим: «Ганнусю, ти чай будеш? Звичайний чи трав'яний?»

Якоїсь миті я через щось спіткнулася і мало не копнула підлогу носом.

– Дивись, куди йдеш! – заверещав хтось за мною.

У мене тьохнуло серце, але треба було пересилити себе і подивитись своєму страху в обличчя… Але біля моїх ніг виявився тільки рудий кіт… Знайомий рудий кіт.

– Вася? Що ти тут робиш?

Якщо це справді він, можна тільки захопитися його живучістю. Цьому коту років десь як мені. Не менше.

– А хто ж іще? – заговорив кіт людським голосом. А я… А я гикнула від переляку.

– Чого ти як не рідна? Тепер ти наша відьма: будинок успадкувала, двері відчинила. Вважай, у права увійшла.

– Це мені з голоду таке вдаватися? Не можуть коти розмовляти!

– Ну ти й чудна… Євдокія не просто так тобі все дитинство розповідала, що всі жінки по вашій лінії відьми. Чи ти її не вірила?

– А може, я просто головою сильно вдарилася, коли падала?

– Ти довго ще мене ігноруватимеш?

– Ти справді розмовляєш?

– Та не дивись ти на мене як на біса. Він згодом прийде привітати тебе. Все, бери себе до ладу, мені тебе ще з домовиком знайомити. З іншою нечистю пізніше познайомишся. А з завтрашнього дня почнеш будинок упорядковувати, город копати та саджати.

– Д-домовик? Нечисть?

– Ти у цій своїй Одесі зовсім пригальмована якась стала. Вставай давай, діл не початий край.

Кіт Василь граціозно обійшов досі лежачу на підлозі мене з усією своєю котячою витонченістю. Він завжди був нахабним і самовпевненим, а тепер ще й до того, що він почав говорити – то взагалі слів немає. І я зовсім не розумію, що тут відбувається!

– Ну? Ти йдеш, відьмочко?

– Я не відьма.

– Вважай себе ким хочеш, але від своєї суті не втекти. Відьма і в Одесі відьмою лишається. Навіть не думай збігати. Гірше буде.

– Що?

– Силу свою контролювати поки не навчишся, межі будинку не покинеш. Нашкодиш комусь ще...

– Та що за сила?

– Відьмівська, звичайно: настоянки чарівні, ворожіння всякі, зняття пристріту, передбачення майбутнього. До речі, і у господарстві штука хороша. Але про це згодом.

Точно! А може, це сон?

– Ідемо вже, відьмочко. Михасик, мабуть, уже спить. Час пізніший, а він спати рано лягає.

– Так тільки восьма вечора.

– Ну ось! Кажу ж: уже спить. Не шуми. Я сам хочу його розбудити.

Підкоряючись указам кота (як би дивно це не звучало), я навшпиньки пройшла в кімнату. Зазвичай у ній ніхто не спав, але прабабуся вночі залишатися у ній не дозволяла, коли я була маленькою. Казала, що в мене своя кімната є, тож нема чого в чужих лазити, тим більше вночі.

Вася тихенько до ліжка підійшов і, як застрибнув, заверещав. Чи то від випущених котячих пазурів, чи то з переляку, але хтось на ліжку закричав.

Задоволений кіт на підлогу зістрибнув, видав мені наказ: «Включай світло, Ганно, тепер будемо знайомитися».

На ліжку лежала лялька домовика, з якою я з сестрою грала, коли були зовсім малі. Тільки зараз вона розмовляла, ворушилась і кричала на кота.

– Васю, єдрити тебе за ногу! Я зараз твій хвіст вирву і в рота тобі його заштовхаю!

– Тише, Михасику, тихіше. Нова хазяйка і так налякана, а ти тут олії у вогонь підливаєш.

– Донька приїхала, онука чи правнучка? – поцікавився домовик.

– А ти не бачиш? – їдко відповів Василь.