2

Симулювати непритомність здавалося геніальною ідеєю. Рівно до моменту, коли міцні руки незнайомця підхопили мене під спину, а натовп вибухнув панічним галасом.

Лежи смирно. Ти в глибокому шоці від щастя, пам'ятаєш?

Я бовталася на руках. Судячи з нав'язливого запаху дорогого парфуму та жорсткої тканини камзола чоловік точно був при грошах. Я ж намагалася дихати максимально непомітно — настільки, наскільки це взагалі дозволяв мій катівський корсет. Мене кудись довго несли. Безкінечні спідниці плуталися й заважали. Поруч хтось без упину верещав: бідна леді перехвилювалася, негайно кличте цілителя!

Ага, звісно. Залила в себе келих вина і прям перехвилювалася.

Почувся гуркіт масивних дверей, чиясь метушня, приглушені накази, і нарешті мене обережно звалили на щось неймовірно м'яке, здається, ліжко. Та якби я на такому спала, не заїкнулася би ніколи про біль у спині! Ортопедична мрія!  

Кроки почали віддалятися. Клацнув замок і кімната занурилася в тишу.

— Покличте цілителя. Негайно, — голос чоловіка прозвучав зовсім поруч.

О, прекрасно. Лікаря, ага. Психіатра бажано. Не завезли таких? Яка прикрість.

Я вже почала подумки шукати відмазки як пояснити цілителю, чому абсолютно здорова кобила раптом непритомніє після одного келиха. І тут почувся інший голос:

— Ваша Високість, перепрошую. Але леді Амелія просить вас негайно її прийняти.

На кілька секунд запала мовчанка.

— Зараз?

— Каже справа термінова.

Я майже фізично відчула, як він вагався.

— Добре. Передайте, що я йду.

Е-е-е… Стоп. Він реально просто пішов? Я щойно стала його нареченою, красиво звалилася йому на руки, а він тупо звалив до якоїсь Амелії? Ну жесть, джентльмен року.

Почекала ще з пів хвилини для надійності і обережно розплющила одне око.

Бляха.

Біля ліжка стояла дівчина в чепчику і нервово м’яла край білого фартуха. Вона якось не дуже виглядала стурбованою станом господині. Скоріше так, ніби її залишили сам на сам із демоном, і тепер вона просто чекає, коли той прокинеться і почне вимагати кривавих жертв.

Я подумки вилаялася, зрозумівши, що виставу закінчено, і розплющила обидва ока.

Ми мовчки витріщилися одна на одну. Вона зблідла, я кліпнула, вона ще сильніше втупилася в підлогу. 

І що далі? Запитати, як її звати? Бо це явно не моя спальня. Не моя служниця. І, судячи з її обличчя — навіть не моя репутація.

— Усі розсмокталися? — хрипко поцікавилася я, спираючись на лікті.

Дівчина підскочила, ніби я штрикнула її виделкою. Миттєво зсутулила плечі і сховала погляд десь у районі моїх ніг.

— Т-так, леді Селін, — пропищала вона. Голос дрижав від погано прихованого нервування. — Його Високість Кассіан наказав нікому вас не турбувати, поки не прибуде...

Я перестала її слухати.

Кассіан? Леді Селін? Імена прозвучали підозріло знайомо.

Я нервово пирхнула, від чого служниця сахнулася ще далі до стіни. Та ну, це якесь відбірне божевілля. Не могла ж я реально відкинутися в той самий дурнуватий роман, з якого вчора реготала до другої ночі?

А втім, схоже, могла.

Ігноруючи перелякану дівчину, я відкинула ковдру. Спустила ноги на пухнастий килим, і підвелася. Важка сукня одразу потягнула донизу, але я втримала рівновагу. Попрямувала до високого дзеркала в масивній рамі.

Подивилася у відображення не одразу. Чомусь тупо не хотілося. А потім усе ж підняла очі.

На мене дивилася незнайома жінка.

Висока, бліда, з попелястим блондом, зібраним у складну зачіску, яка після мого феєричного виступу в залі трохи розтріпалася. Вона мала справді красиве обличчя, темні, майже чорні очі, високі вилиці й маленьку родимку біля лівої скроні. 

Я мовчки витріщилася на неї. Вона — на мене у відповідь.

— От же срань, — констатувала я.

Служниця за спиною ледь чутно втягнула повітря.

Я піднесла руки до обличчя, ніби це могло щось змінити. Потім знову глянула в дзеркало й провела пальцем по подряпині на шкірі.

Боляче. Отже, дах не поїхав і це не галюцинація. Хоча з першим я б ще посперечалась. 

Я знову втупилася у відображення. Кассіан Альдер мій наречений... І я... Селін Вальмонт.

Десь у районі шлунка щось неприємно провалилося.

Я пам'ятала цю історію. Не кожну дрібницю, звісно, та й нащо мені кожна сцена з роману, який я читала чисто поржати з пафосного принца, стражденної героїні й психованої лиходійки.

Але Селін я запам'ятала.

Ще б пак. Таку відбиту складно забути.

Я повільно осіла на край ліжка, намагаючись зібрати докупи уривки сюжету.

За каноном Кассіан мав крутити шури-мури з Амелією. Ну там взаємні погляди, страждання, драматичні непорозуміння й увесь цей набір романтичної дурні. Але тут у справу втрутилася Селін і напоїла кронпринца любовним зіллям. Вирішила, що чекати на його почуття — заняття для слабаків. І звернула сюжет у кювет.

А тепер Селін — це я. І дуже вчасно згадала, що саме з цієї сцени починався її стрімкий шлях на той світ.

Я різко підняла голову.

— Кронпринц уже оголосив дату весілля?

— П-перепрошую, леді? — служниця здивовано звела брови.

— Ну, весілля. Зі мною.

Дівчина стала кольору свіжої крейди.

— Н-ні, леді. Наскільки мені відомо, Його Високість лише сьогодні зробив вам пропозицію.

Ну… логічно. У каноні після цього проходив десь місяць. За цей час Селін мала організувати весілля, остаточно злити свою репутацію, довести Амелію до істерики, а потім отримати заслужений квиток на гільйотину.

І тепер це все розгрібати мені.

От же ж бляха-муха. Мені вже починати приміряти святкову мотузку на шию? Чи відразу попросити обв’язати сокиру червоною стрічкою?

Я потерла скроню. Гаразд. Панікувати зарано. Весілля ще не призначили, отже, одну проблему відкладаємо в довгий ящик.

З іншим розберемося по ходу п'єси. Спочатку — любовне зілля. Потім заборонена магія. А далі вже якось домовимося з плахою, що вона може трохи почекати.