Глава 8. Трохи минулого і на межі майбутнього...

Глава 22. Олег

Коли я побачив, хто мені телефонує, то мало не розкрив рота від несподіванки. Ми з батьком практично не спілкувались мало не з моменту мого вступу на інтернатуру в звичайну клініку. Свого часу, щоб не бути його тінню, мені навіть довелось мамине прізвище взяти, я зробив це перед вступом до університету: взяв і поміняв паспорт. Він так сильно злився, що спочатку не спілкувався зі мною і після вступу. Однак коли дізнався, що я в першу ж сесію став найкращим студентом — змінив свою думку. Та образа все одно нікуди не ділась. Він працював за кордоном. Ще один геній, певен, якби я лишив його прізвище, то всі б спримймали мене саме як його сина, а не як мене самого. 

Я зітхнув і взяв слухавку.

— Олегу, це я. Ти в лікарні? — запитав він.

Він завжди говорив отак чітко і лаконічно.  Останній раз ми бачились пів року тому на могилі матері... А про лікарню... Ну так, він знав, де я працюю, але...

— Так, в лікарні, — відповів я. — На зміні.

— Я заʼїду за пів години, є розмова, — він не питав, а констатував факт, в принципі, як і завжди. 

— Я вийду на годину, не треба заходити, — попросив я. — Валерій Степанович не має дізнатись, ми домовлялись. Та й не тільки він. Я не хочу, щоб ми зʼявлялись в будь-якому медичному закладі разом... Тим паче в тому, де я працюю. 

— Кажеш так, ніби я якийсь вигнанець, — злегка ображено прокоментував батько. 

— Ти обіцяв, — нагадав йому я.

— Добре, — він зітхнув. — Тоді після роботи? О котрій там закінчується твоя зміна? 

— О четвертій, — все ж відповів я. 

— Я заїду.

— Я сам прийду куди треба, — одразу відрізав я. 

— І в кого ти такий впертий?

— У мене нема часу, відключаюсь, пришлеш адресу, — сказав я і відбив виклик. 

З батьком у мене були нікудишні стосунки. Я злився на нього і за його «зірковість», і за втручання в моє навчання, і за маму, яка просто не змогла впоратись з його психологічним тиском. Йому завжди і все було не так, скільки б вона не старалась. А вона кохала його до безпамʼятства. Дуже ревнувала до медсестер і лікарок, які хороводи водили навколо батька... Підсіла на таблетки для похудання, а ще — на антидеприсанти... Мені було чотирнадцять, коли її не стало. 

Але вже тоді мене тягнуло до медицини... Хоча, після її смерті я думав, що все ж оберу інший шлях. Пробував різне, але в шістнадцять не зміг не спробувати вступити до медінституту. Мої бажання визначати хвороби, лікувати людей і допомагати їм жити далі все ж перемогли. Я ненавидів себе за те, що хотів бути діагностом, бо він теж був діагностом і не зміг діагностувати її депресію і бажання померти... Я все ще думаю, що якби він був трохи уважніший до неї, вона б не померла. 

Саме через моє небажання бути схожим на нього, а ще, щоб нас не порівнювали, я і взяв мамине прізвище. Так нас навряд могли б повʼязати в універі, або лікарні.=

Я так мріяв про нову родину... Ту, де все буде не так. Коли познайомився з Вікою, побачив, скільки у нас спільного, і як вона турбується про пацієнтів, я дійсно захопився нею. Вона мала дуже сильну емпатію до людей, я сам в цьому плані все ж був слабший. Мене все більше і більше цікавили саме діагностичні пазли, аніж самі люди, поступово я став цинічним і холодним. Дитячі бажання все ж відійшли на другий план. Можливо, підсвідомо я хотів обійти батька, стати кращим, ніж він. А все інше було лише ширмою... Та коли побачив Стасю, її талант і щирість, то згадав себе на початку свого карʼєрного шляху. Я побачив в ній себе, правда, ще дитиною. 

Вона, до речі, теж ніколи не говорила нічого детального про батьків, а я й не питав. Єдине що знав, так це те, що квартиру їй дали вони. Тобто, можливо, вони в не надто поганих стосунках, але й теплими їх теж не назвеш, бо при мені Стася ще жодного разу з ними не розмовляла, а ми з нею вже практично жили разом. 

Я поклав телефон до кишені і пішов далі коридором. Повз пройшла пара медсестер. Дивились на мене якось дивно, перешіптувались, в мобільні заглядали... І що це мало означати? 

На роботі ми зі Стасею тримаємось абсолютно окремо, ну це тимчасово. Ще трохи і, думаю, ми розпишемось. Але спочатку я зʼїжджу познайомитись з її батьками, попрошу її руки, потім підготуємо все до невеликого святкування і нарешті одружимось. Я не хочу тягнути з цим, хочу поставити всіх перед фактом, а там... Хай звільняють, чи що хочуть. Хоча насправді думаю, що щойно Віка дізнається, що ми зі Стасею одружились, вона сама піде з клініки. А якщо піде Віка, то і Олег Степанович заспокоїться. Він трохи побурчить, що треба було сказати йому, однак потім просто скаже щось типу «якщо я побачу проблеми в вашій роботі, то спуску не дам!». 

Віка має піти, рано чи пізно. Так, вона вперта, але ж не дура... Коли дізнається правду,  дізнається, що ми все ще в стосунках, і що це дуже серйозно, то точно не зможе залишитись. В будь-якому випадку, я їй все сказав ще тоді, я чесно порвав з нею і не давав зайвих надій. 

Щойно завернув за кут до наступного коридору, буквально збив когось з ніг, і яким же було моє здивування, коли я побачив, що цим кимось виявилась саме Віка... 

СТАСЯ

Коли зранку купувала тест на вагітність, трохи переживала. Так як ми з Олегом жили разом, то я вирішила купити тест перед роботою і зробити його вже тут, щоб це було не при ньому. Вирішила, що хочу спочатку сама впевнитись, і тільки тоді розповідати йому... А то якщо скажу, що підозрюю, а вагітності не буде, він може засмутитись. Чомусь я була впевнена, що Олег дуже зрадіє моїй вагітності. Ми ж не дурні, все ж лікарі, і розуміли, що робили, і до чого це може призвести... Та він сам мені на вухо ще в перший раз прошепотів, що зі мною хоче саме так, і тоді запитав і мою думку... А я... Я теж хотіла, дуже хотіла, щоб було саме так...