Глава 6. Передвісники.

СТАСЯ

Сьогодні чомусь особливо хвилювалась перед його приходом, у мене аж голова паморочилась... Певно, це через ту бійку... Я дуже сильно переживала, але ніби все обійшлось і нас ніхто не побачив. Але їжа зовсім не лізла... Я сподівалась, що хоча б коли прийде Олег, в мене зʼявиться апетит. Думаю, ми могли б подивитись фільм чи щось подібне... А ще він казав, що ми будемо обирати квартиру... Можливо, насправді це моє хвилювання було викликане саме фактом того, що ми будемо обирати спільне житло. Це вже не просто якісь там ночівлі... І хай він дійсно ночував у мене, але ця квартира все ж не стала його домом. Можливо, його напружував факт того, що я довго жила тут разом із Вадимом...

Насправді, я і сама була за те, щоб переїхати. В нову квартиру з новими планами на життя, з новими прерогативами... Це ж прекрасно!

Я вже відчувала, як кардинально зміниться моє життя з цим переїздом... Все ж, тоді ми точно будемо офіційною парою, нехай і не афішуватимемо цього на роботі. Принаймні, поки що. А потім, коли все трохи заспокоїться, думаю, зізнаємось. Скажемо головлікарю, покажемо, що це ніяк не вплинуло на роботу... Все має бути добре. 

Коли в двері подзвонили, я мало не побігла до передпокою: кожна хвилина без Олега була для мене якоюсь сірою, я буквально жила ним всі останні тижні. Мені здавалось, що з кожним днем, тижнем, місяцем я кохаю його все більше... І це при тому, що так само кожен день я думала, що кохати більше неможливо. Це так цікаво...

Я підійшла до дверей і одразу відкрила їх. Олег зайшов до квартири з великим букетом червоних троянд.

— Олегу, що це? — я щиро здивувалась букету, і закрила за Олегом двері.

— Привіт, — він усміхнувся і простягнув мені букет. — Красивий букет для найкрасивішої дівчини. 

— Не треба було, — я почервоніла, але прийняла квіти, вдихнула їх чарівний аромат і щасливо усміхнулась. — Певно, дорогі...

— Хотілось тебе порадувати після сьогоднішнього, — сказав він, знімаючи куртку і вішаючи її на вішак. — Пробач за те «шоу»... — він зазирнув мені в очі. — Я правда не розумію, як так вийшло. 

— Насправді я не злюсь, — тихо сказала я. — Мені навіть трохи приємно, що ти ревнуєш... Однак в цьому нема сенсу, я ніколи не повернусь до Вадима, ніколи тебе не зраджу, — я зазирнула йому в очі.

— Я знаю, — він кивнув. — В тобі я впевнений, а в ньому — ні.

— Але ж він не з тих, хто буде змушувати мене до чогось, — не погодилась я. — Вадим не такий. 

— Не люблю, коли ти його захищаєш, — сказав він, ставши майже впритул до мене і зазирнувши в очі.

— Пробач...

— Стасю... — він приобійняв мене за талію і подався вперед, до моїх губ, прикриваючи очі.

Я теж прикрила очі і майже одразу відчула на губах його поцілунок. Несподівано хвилюючий з першого доторку і ніжний, прямо як пелюстки троянд, які все ще були у мене в руці...

Олег же, схоже, відчув, що мені не дуже легко тримати букет в одній руці, і забрав його. Коли я на секунду розплющила очі, то побачила, що букет вже лежить на столику... Олег же знов обійняв мене, зазирнувши в очі:

— Кохаю тебе, Стасю... — пошепки сказав він. 

— І я кохаю тебе... — одразу відповіла я. 

Олег усміхнувся і подався вперед, знов цілуючи мене. Я починала тремтіти від його дотиків, від його ніжності, від його почуттів, які я відчувала на всіх рівнях від фізичного до душевного, вищого... Такого у мене ніколи і ні з ким не було... Олег був першим і єдиним, хто доводив мене до такого стану... 

Мене охоплювало тремтіння від простих поцілунків, від невинних дотиків, та просто від думки, що все це робить саме Олег... Кожен раз ніби вперше, кожен раз все гостріше... Що ж він робить зі мною....

— Ти тремтиш, — на видиху сказав він на секунду відсторонившись від мене.

Я знов подивилась йому в очі і просто кивнула. Боялась, що голос підведе мене, видасть всі мої думки... Мені було навіть трохи соромно через те, наскільки сильно я хотіла його тут і зараз... 

— Схоже, квартиру ми будемо дивитись трохи пізніше, — він усміхнувся, а в очах ніби бісики заплясали. 

— Угу, — я кивнула, намагаючись тримати свій голос якомога більш рівним. — Давай пізніше...

— Твій голос сьогодні якийсь не такий, — пошепки сказав він, подавшись вперед, до моєї шиї, і цілуючи її.

Відповіддю на його слова і дії став тихий напівстогін-напіввидих, який я просто не змогла придушити. 

Щойно Олег почув цей звук, притиснув мене до стінки, на секунду зазирнув в очі, а потім одразу затягнув у поцілунок. Одразу глибокий і пристрасний... Я відчувала, як він хоче мене і червоніла від цього... А може, я червоніла від того, що хотіла його не менше, ніж він мене... Я стала якась залежна від усіх форм близькості з ним... А коли його руки перемістились з талії в інші місця, я і взагалі, здається, забула як дихати і почала буквально задихатись від відчуттів ейфорії... 

ВАЛЕРІЙ СТЕПАНОВИЧ

Говорить з вікою, хоче відмовити від дурниць в останнє, зізнається, що сам би носив її на руках, аби тільки вона дала йому шанс, але вона відштовхує

Коли наші погляди зустрілись я одразу зрозумів, що вона плакала. Серце кровʼю обливалось, коли бачив її в такому стані.