Глава 4. Падіння замків.

ОЛЕГ

Хотілось піти на дах і побачити її там. Останні дні були дуже важкими і я хотів повернути все назад, знов бути з нею наодинці, знов обіймати її і цілувати. Серце розривалось, коли ми випадково перетинались в коридорах... А тут ще й Віка... Взяла і замінила мене на заняттях з діагностики. Що подумає Стася? Що ми з нею знов зійшлись? Я не хотів, щоб Стася хоч на мить припускала такий розвиток подій. Я не хочу бути ні з ким, окрім неї... Але я не можу бути з нею. Я не можу піти на дах, не можу взяти і зробити це. Я ж сам її кинув, сам відштовхнув, і це був правильний вибір. 

Та скільки б подібного я не говорив сам собі, ноги весь час вели саме до даху. Ось і зараз я стояв перед сходами нагору і думав, чи варто підійматись.

Якась частина мене запевняла, що це не надто слушна ідея. 

Ще одна частина дуже хотіла піднятись і заспокоювала себе тим, що Стасі, скоріш за все, там все одно немає.

А третя... Третя сподівалась, що Стася точно там. Ми завжди були на одній хвилі, і якщо я зараз підіймусь туди, то вона, скоріш за все, також буде там. Серце забилось частіше від однієї думки про це і я все ж зробив свій вибір.

Пішов на сходи, а потім одним ривком відкрив двері. 

Одразу побачив її і наші погдяди зустрілись. Вітер грав з її білявим волоссям і це видовище вкотре заворожувало.

Зараз я мав би розвернутись і піти назад, однак замість цього зробив крок вперед і вже стояв на даху. Після цього я прикрив за собою двері і пішов прямо до неї.

Коли вона зрозуміла, що я йду до неї, то опустила погляд.

Я ж пришвидшив крок і вже за секунду був прямо перед нею. Взяв за руки, привертаючи увагу.

Вона підняла на мене очі... Сказати, що її погляд мене здивував — не сказати нічого. Я очікував побачити щось типу ненависті, або хоча б гніву... Після того, як я її кинув, вона мала гніватись на мене, правда?... Однак замість того я побачив закоханість. Ту саму щиру і світлу закоханість, а ще — щастя. Вона була щаслива від того, що я поруч. 

— Пробач мені, — тихо сказав я.

— Ти хочеш бути зі мною?... — вона зазирнула мені в очі і взяла кінчиками пальців за рукав. Прямо як тоді....

— Авжеж, хочу, — я кивнув. — Але не можу так вчинити. Нам не дадуть спокою, тебе не оцінять по заслугах. А ще — будуть ненавидіти всі, кому не лінь. Ти не зможеш навчатись в такому режимі.

— Але ми можемо приховати це від усіх. Нехай для всіх ми будемо не разом, принаймні зараз, — запропонувала вона все так само не відпускаючи мого рукава.

Ця тоненька ниточка, що нас звʼязувала, була дуже хвилюючою. Вона була так близько, залишалось зробити буквально крок і... 

— Я не хочу переховуватись, — я насупився.

— Але якщо це наш єдиний шанс бути разом, то... 

— Це не вирішить проблему, — перервав я її. — Рано чи пізно тобі захочеться нормальних стосунків, Стасю. Не всяких переховувань, — я зітхнув. — І ти дійсно заслуговуєш на все це. Я хотів би, щоб ти була щаслива.

— Я буду щаслива тільки якщо ми будемо разом, — вперто сказала вона, не відводячи погляду. — А потім ми щось придумаємо... 

— Сподіваюсь, Віка скоро піде. Якщо її не буде, то ніхто не буде слідкувати за нами аж надто прискіпливо, — задумливо сказав я, беручи її долоні в свої і переплітаючи наші пальці. 

Коли наші погляди зустрілись, Стася шумно видихнула повітря і злегка розтулила свої блискучі від слини губи.

Розширені зінниці, легкий румʼянець на щоках... Вона залишалась все так само ніжною... І як би я не хотів протистояти своїм почуттям, схоже, це було марно... 

Я відпустив одну з її долоней і поклав тепер вже вільну руку їй на талію. Трохи потягнув Стасю на себе і тепер наші тіла торкались одне одного, нехай і через одяг. Мені так сильно не вистачало близькості з нею, що серце одразу почало відбивати шалений ритм.

Вона, здається, аж тремтіла в моїх руках... 

Я подався вперед і торкнувся губами її губ. Стася одразу прочинила губи, впустивши мене всередину. Її тремтіння посилилось, а маленькі долоньки обвили мою шию. Її дотики все ще були злегка несміливими, однак такими щирими і бажаними, що ця несміливість навпаки здавалась родзинкою, плюсом, а не мінусом. 

Коли вона відповіла на мій поцілунок, коли її губи почали рухатись, та ще й не несміливо, а доволі пристрасно, мені й зовсім почало зносити дах... Всі табу, всі заборони, всі замки, які були, які мали бути заради її ж блага, зараз впали, ніби їх і не було. Вони не встояли, я не встояв... 

СТАСЯ

Цілуватись з ним було моїм особливим видом насолоди... Серце тріпотіло, душа тріпотіла, тіло дуже сильно тремтіло від доволі невинних дотиків та ніжних поцілунків... Мені хотілось більшого. Поруч з ним, коли це був він, мені завжди хотілось більшого, і через ці думки я навіть інколи не впізнавала себе... 

Коли мої руки перейшли з його плечей на шию, а його долоні почали гуляти вгору та вниз по талії, коли наші тіла опинились максимально близько, я відчула, як до щік приливає кров. 

Тремтіння вже було небезечним... 

— Олегу, нам треба зупинитись, — сказала я на видиху десь між нашими поцілунками.