Глава 3. Думки про неї, розмова, але не з ним і амбіції Вадима

Валерій Степанович.

Сьогодні я думав тільки про неї. 

Я навіть не думав, що вона може знов повернутись в клініку... Вона завжди була налаштована проти «майже безоплатної роботи». Віка була дуже талановитою інтернкою, якби не геніальний Олег, то вона б засяяла, однак він затьмарив її. Спочатку вона як і він хотіла робити щось важливе, допомагати людям, принести якомога більше користі... Олег надихав її, він буквально наставив її на свій шлях. Вона була закохана і готова йти за ним будь-куди. Допоки вони були інтернами, обох все влаштовувало, однак коли навчання завершилось між обома постав вибір...

Олега готові були взяти і закордон, і в будь-яку приватну клініку... Приватні він відкинув одразу, а от щодо закордонних вагався. Однак врешті-решт знов вирішив, що саме тут його знання і талант принесуть найбільше користі. Віка вже тоді була не надто задоволена його вибором... 

Спочатку вони обоє працювали у мене в клініці, однак Віці було все складніше. Розрив між ними в професійному плані все збільшувався і збільшувався, вона це бачила і це її засмучувало. Вона більше не відчувала того, що може приносити більше користі тут, вона почала думати, що взагалі тільки просиджує тут штані, не більше. Та й однієї любові ставало мало. Їй, як і будь-якій жінці, хотілось звити гніздечко, одружитись... Однак Віка була з заможної родини і просте весілля не стало б весіллям мрії... Олегу вона сказала, що просто вважає, що ще рано, але насправді я знав, що причина була саме в їхньому фінансовому становищі. 

Коли ми зайшли до кабінету, я прикрив за нами двері і пішов до столу. Сів на своє місце, а Віці жестом показав на стілець навпроти.

Вона сіла переді мною, подивилась на мене. 

Красива... Вона була такою ж самою, як і майже дванадцять років тому... Хоча ні, вона стала ще гарнішою. Вона повністю розквітла. 

Але мені не можна так на неї дивитись. Не можна було тоді, не можна і зараз. Інтерни і співробітники — абсолютне табу. Я не зруйную її життя, і не зруйную своє. 

— Валерію Степановичу, ви хотіли поговорити? — вона подивилась на мене.

Голос звучав сумно і втомлено. 

— Так, — я кивнув. — Віко, не буду ходити коло та навколо. Тобі нема сенсу пробувати його повернути.

— Чому ви так кажете... — вона, схоже, злегка розгубилась. 

— Тому що я знаю його, — я знизав плечима. — Та й ти сама знаєш. Це не має сенсу.

— Ви завжди відговорювали мене від того, щоб я зустрічалась з Олегом... — вона раптом усміхнулась. — Добре, що хоч щось в цьому світі не змінюється. Так трохи легше. 

— Так, — я усміхнувся. — Деякі речі ніколи не змінюються. Але я серйозно. Тобі краще не піти звідси. 

— Ви не хочете, щоб я лишилась? — вона опустила голову. — Я не буду доставляти неприємності, обіцяю. 

— Тобі самій від цього буде тільки гірше, як ти не розумієш...

— Якщо справа тільки в цьому, то я сподіваюсь, що ви все ж передумаєте, — Віка знов подивилась на мене.

Подивилась рішуче, так, як вміла. Мені завжди подобалась ця її риса. Вона була рішучою, вона знала, чого хотіла, і впевнено йшла до мети, якою б складною вона не була, а труднощі і перешкоди робили її сильнішою... Вона мала стати найкращою, мала отримати зіркове майбутнє, однак їй не пощастило бути на одному потоці з Олегом. В якомусь сенсі Олег зруйнував її життя, як особисте, так і карʼєрне... 

— Він вже зруйнував твоє життя, — все ж сказав я. — Навіщо мучити себе ще більше? Ти ще молода, в тебе все може бути добре. 

— Якщо він не буде поруч, в мене ніколи і нічого не буде добре, — вперто сказала Віка. — Ви обіцяли... Обіцяли, що якщо я повернусь, ви завжди мене приймете, не зважаючи ні на що...

Це була правда. Коли вона пішла, я так і сказав. Насправді я не думав, що вона повернеться, однак не міг не сказати цього. Я дійсно дуже хотів щоб вона повернулась, я хотів бути поруч з нею, хотів, щоб вона була поруч. 

— Це правда, — я кивнув. — Я не буду виганяти тебе, Віко. Однак я все одно не раджу тобі залишатись. Тобі б почати все з чистого аркушу. Без нього. Повір, в тебе все життя ще попереду. Молода, гарна, розумна дівчина...

— От тільки він знайшов молодшу, гарнішу і розумнішу, — тихо прошепотіла вона, але одразу ж продовжила. — Пробачте, я не мала цього казати...

— Я вже говорив тобі, ти можеш казати мені що завгодно, я завжди підтримаю і допоможу, Віко. Щодо Стасі... Ну я б не сказав, що вона гарніша. А занадто гострий розум часто тільки заважає щастю, ти ж і сама знаєш. 

— Так, — вона злегка сумно усміхнулась. — На вас завжди можна було покластись. І я вам за це дуже вдячна. Ви взагалі зробили для мене дуже багато... 

— Ну не видумуй, — я теж усміхнувся. — Я просто виконував свою роботу....

— А щодо дівчинки... Я відчуваю гнів...  Однак я не збираюсь грати нечесно. Я хочу її перемогти... Певно, я дурепа... — вона раптом зазирнула мені в очі. — Але все одно не здамся. Я так вирішила...

СТАСЯ

Я йшла коридором. Скоро мало початись наше перше заняття з новою викладачкою. 

— Певно Вікторія Олександрівна прийшла до клініки, щоб повернути Олега Михайловича, — почула я за рогом перед тим, як повертати і одразу ж завмерла.