Глава 2. Після розриву + трохи про Віку.

СТАСЯ

Бачити його, відчувати його присутність було одночасно і дуже боляче і дуже приємно. Мені не мало бути приємно, але обманювати себе все одно не було сенсу. Було достатньо просто побачити його, щоб серце забилось часто-часто... 

Кажуть, що коли кохаєш, тобі достатньо просто знати, що людина, яку ти кохаєш, щаслива... Цікаво, чи став він щасливим?... Тепер, коли його карʼєрі ніщо не загрожує, він став щасливим? 

Коли наші погляди зустрілись, серце трепотіло і билось як скажене. Авжеж, я не змогла і не зможу його забути. Олег — моя друга половинка, в цьому не було сумнівів. 

А після обіду ми пішли на чергові огляди... Сьогодні за розкладом у нас мали бути пари з Олегом. Чесно кажучи, я переживала, дуже переживала. Не знала, чи зможу робити вигляд, що між нами нічого не було... В будь-якому випадку, я знала, що нічого не забуду. 

— Стасю, ти в порядку? — Вадим зʼявився біля мене як завжди несподівано. 

Всі витріщались на нас: авжеж, Вадим, місцева зірка, поводився зовсім нетипово. Знов усі дівчата навколо почали дивитись на мене, як на ворога номер один. Поки в мене був Вадим, а потім Олег, я не так багато думала про дружбу, але зараз... Зараз я розуміла, що в мене дійсно нема нікого, навіть приятелів. 

Це почалось ще з університету і продовжилось і тут. 

Авжеж, в планах, в моїй голові тоді все було інакше. Я думала, що коли ми з Вадимом прийдемо до клініки, то я знайду друзів, а з Вадимом ми нарешті зблизимось, однак...

— Чому ти не відповідаєш? — він несподівано торкнувся кінчиками пальців мого запʼястка.

Я ж інстинктивно смикнула руку на себе, щоб перервати цей контакт. 

— На нас всі дивляться, — нарешті відповіла я йому. 

— І що, — він навіть оком не повів. — Я запитав тебе.

— Я в порядку, — я відвела погляд. 

— Добре, — він кивнув. — Після роботи я проведу тебе додому...

***

Цілих шість днів Олег не вів у нас жодного заняття. Нам поставили заміни, ми мали посилені зайняття з нашим викладачем-терапевтом. 

Я не те щоб прийшла в норму, однак все ж змогла хоч якось займатись, а не просто бути присутньою. 

Вадим продовжував знаходитись поруч. В певний момент я була йому навіть вдячна: не те щоб я знов щось відчувала до нього, авжеж, ні, однак бачити, що він щиро переживає за мене, все одно було приємно. Це означало, що можливо в мене є хоч одна близька людина. 

Всі ці дні, майже тиждень, я так і не побачила його. Я не розуміла, що сталось. Викладачі просто сказали, що поки що в нас будуть заміни. 

Ці дні перетворились на сіру масу, я просто жила на якомусь автоматі. Певно, це трохи допомогло. Я вже починала звикати до цього стану, до цієї порожнечі.

Але у вихідний, коли я не могла відволікатись на навчання, порожнеча відчувалась особливо сильно. Я почала думати, що, можливо, Олег не може працювати через мене так само, як і я перші дні не могла навіть переступити поріг своєї квартири...

Це було погано, я дуже не хотіла заважати йому... Нехай мені було боляче від того, що ми отак розійшлись, але я хоча б сподівалась, що завдяки цьому він буде щасливим... Щасливим у своєму нещасті, як і всі генії, щось таке він мені казав...

На наступну зміну я вже йшла без особливої надії на те, що ми знов побачимось. Чесно кажучи, в мене зʼявилась думка, що, можливо, Олег міг почати шукати іншу роботу через проблеми між нами і від цього було трохи лячно... Він же казав, що навіть якщо  хтось з нас змінить роботу, то все одно ми не зможемо бути разом. Тобто, якщо він ще й змінить роботу, то я взагалі не зможу його бачити. Цього я точно не хотіла...

Коли я прийшла на зміну, одразу побачила Вадима та інших. Вадим стояв осторонь від усіх, як і весь останній тиждень. Дівчата через його холодне ставлення вже майже кинули свої спроби повернути його назад в свою компанію... 

Заняття мало ось-ось початись. Вадим підійшов до мене і привітався: 

— Привіт, Стасю, як ти? — він уважно дивився на мене.

Саме з цієї дурнуватої фрази останнім часом починались усі наші розмови і це починало навіть трохи дратувати... Але з іншого боку я все одно була йому вдячна. Як і казала, виявилось, що в мене лишилась тільки одна близька людина... 

Коли двері відчинились, до нас зайшла наша викладачка і ще якась незнайома жінка. На вигляд їй було десь за тридцять, але вона була дуже симпатичною і доглянутою.

— Вітаю, хочу познайомити вас з новим викладачем, — заявила наша викладачка, зав терапевтичним відділенням. — Вікторія колись давно проходила в нас інтернатуру та ординатуру, а зараз вирішила написати наукову роботу на базі нашої лікарні. І з вами вона буде набирати необхідні викладацькі години. Так як вона за фахом діагност, то вона розділить години викладання разом із вашим постійним викладачем, Олегом Михайловичем...

Вікторія... Цікаво, хто вона? Єдине, що мене трохи розслабило, так це те, що нарешті сказали, що Олег залишається нашим постійним викладачем. Завдяки цьому в мене дійсно впав камінь з душі, однак, як виявиться пізніше, все було не так просто....