Глава 1. Олег. Я вчинив правильно, правда?... Стася. Я була розбита... Вадим. Не хочу, щоб вона страждала.

Ми сиділи одне навпроти одного. Перед очима вже все пливло. Пройшло вже пʼять годин з моменту, як я залишив Стасю. Щойно я прийшов додому — відкрив пляшку і почав пити. А за пару годин прийшов Ілля, який ніяк не міг мені додзвонитись, бо я не брав слухавки...

— Давай зупиняйся, — серйозно сказав друг.

Він спробував вихопити склянку з моїх рук, але я ще був ненастільки пʼяний, щоб не ухилитись, тож склянка так залишилась у мене.

— Невже вона дійсно тебе кинула? — запитав він. — Чому ти мовчиш, Олегу?

Я хмикнув і залпом допив все, що залишалось, а там була десь третина склянки. Потім потягнувся рукою до пляшки, однак Ілля виявився пруткішим і забрав пляшку зі стола швидше за мене.

— Віддай, — я подивився на друга.

— Ні, — він похитав головою. — Розкажи мені, що трапилось.

— Я хочу випити, — я насупився, потягнувшись до пляшки в його руці.

— Ти вже і так перепив! — заявив Ілля, смикнувши рукою з пляшкою так, щоб я знов не міг дотягнутися до неї.

— Віддай мою пляшку, — я вскочив зі стільця і спробував знов вихопити пляшку, однак і цього разу Ілля не дав мені і шансу.

— Сядь на стілець і розкажи мені, Олегу, — вперто продовжив він.

— Я кинув її... — нарешті сказав я, осівши на стілець і подивившись кудись у вікно.

Ілля мовчав. А я усміхнувся. Авжеж, такого він точно не очікував. Та й я сам. Я не очікував, що дійде до цього. Я дійсно вірив, що ми зможемо бути разом. Я б пережив чутки і тому подібне, можливо, ми б могли піти працювати в різні лікарні... Однак тоді, тоді б я не зміг навчити її. Я вирішив, що вона надто талановита, я не можу ігнорувати її талант. Я маю навчити її, і все одно, якою буде ціна...

— Ого, — тільки й вимовив Ілля.

— І це все? — я знов перевів погляд на друга.

— Чесно кажучи, ти мене здивував, — зізнався друг. — Як ти?

— Знов неочікуване запитання...

— Ну ти мій друг, тож нічого неочікуваного в цьому питанні, Олегу. Я переживаю за тебе, — він зітхнув. — Спочатку, коли ти тільки зустрівся з нею, я вважав, що ця історія тебе трохи розтормошить...

Я насупився, коли почув ці слова. Знав, що значило це його «розтормошить». Він думав, що я піду в загул, «вкушу смак свободи» і стану, таким як він. А може і не так, не знаю, може він просто хотів, щоб я трохи відволікся... Але все вийшло зовсім не так, як він очікував. Та й не так, як очікував я.

— Ну серйозно, скажи хоч щось, Олегу, — він подивився на мене.

— Я в порядку, — я зітхнув. — Серйозно, я в порядку, Іллє.

— Ти не в порядку, — сказав він, зітхнувши. — Але це нормально, Олегу. Те, що ти не в порядку, це нормально.

— Так буде правильно, — тихо сказав я.

— Не думаю, що в цьому житті є щось дійсно «правильне», — Ілля взяв до рук склянку і задумливо подивився на нього. — Все, що ми маємо — це наш вибір. Кожен такий вибір комусь принесе радість, а когось точно засмутить. Те, що для однієї людини чорне, для іншої біліше за сніг...

— Ти напився, — я усміхнувся, також беручи до рук склянку.

— Сам не краще, — він теж усміхнувся. — А хоча... Для чого ще потрібні друзі?

— Тільки не кажи, щоб бухати... — невесело сказав я. — Я не хочу. Моя печінка не готова до  частих навантажень.

— Раз можеш жартувати, то переживеш, все переживеш, Олегу, — тихо сказав Ілля. — Давай цього разу до дна...

***

Перед роботою я трохи нервував. Авжеж, в мене був один вихідний, щоб відіспатись, я передбачував, що він мені знадобиться, тож взяв його саме на вчора. Вчора бувально лежав практично як колода. Не хотілось нічого... Але все одно я хотів прийти туди, хотів хоча б побачити її... Впевнитись, що вона в порядку...

А якщо ні?... Стася — дуже ніжна дівчинка... Серце кровʼю обливалось, коли я думав про те, як боляче зробив тій, яку так кохаю. Однак я був впевнений, що вчинив правильно. Стася може добитися усього, я знаю це. І тільки наше кохання може стати на заваді. Але я не дозволю...

Коли я пройшов до лікарні, одразу ж став озиратись по сторонах. Стасі ніде не було. Можливо, вона вже прийшла, а може, ось-ось прийде. Ледь поборов бажання побути в холі трохи довше, щоб побачити її. Мені просто хотілось побачити, що з нею все більш-менш в порядку.

Перед тим, як піти до ліфту, вирішив ще раз озирнутись до входу, аж раптом в двері зайшли двоє: Стася і Вадим...

СТАСЯ

Сказати, що я була розбита — не сказати нічого... Я думала, що мені ніколи не буде більш боляче, ніж тоді, коли Вадим зробив вигляд, що ми незнайомі... Якою ж дурепою я була!

Виявилось, що може бути набагато більш боляче.

Я стояла вдягнена і взута, але відчувала, що сьогодні знов не зможу піти на роботу. Я хотіла прийти і усміхатись. Хотіла, щоб він побачив, що я в порядку, що за мене не треба переживати. Раз він вирішив кинути мене заради карʼєри, що ж, значить, я підкорю цю карʼєру. Я зроблю так, щоб ніхто не сумнівався в тому, що я — найкраща. І тоді знов зізнаюсь йому. Тоді, коли мою першість не можна буде поставити під сумнів...