Глава 40. Стася. Фінал.

Я була в передчутті... Олег написав мені повідомлення, що сьогодні трохи затримається через розмову з головлікарем. Сказав, щоб я йшла додому. Не думала, що розмова  буде занадто довгою, однак можливо в Олега були якісь плани?... А може, він хотів зробити мені сюрприз?

Від такої думки на обличчі сама собою зʼявилась усмішка. З кожним днем поруч із ним я ставала все щасливішою і щасливішою... 

Все складалось так добре, і буде ще краще. 

Ми з Олегом точно постараємось... Стільки всього попереду, я була в передчутті. Наша історія, я впевнена, вона тільки починається. 

Вже скоро нам не треба буде переховуватись… Ні, ми не будемо спеціально виставляти наші почуття на загал, однак хоча б після виходу з лікарні зможемо одразу йти кудись разом. 

Можна буде дивитись одне на одного і не боятись, що хтось щось не так зрозуміє… Можна буде разом обідати… Стільки додаткових приємних митей разом, це ж… 

Саме в цю мить телефон в кишені задзвонив, перервавши роздуми.

Я усміхнулась, думаючи, що то, певно, Олег. Але коли дістала мобільний з кишені і подивилась на екран, то побачила, що це батьки.

В цю мить чомусь згадала слова Вадима про те, що батьки переживають за мене... Раніше, ще до універу та й на перших курсах, у мене були хороші стосунки з ними... Вони так пишались мною, моїми успіхами в навчанні, обіцяли, що завжди мене підтримають. Можливо, я маю з ними ще раз поговорити, принаймні, спробувати… Можливо, ми зрозуміємо одне одного і все буде як раніше. 

Я зітхнула і таки відповіла на дзвінок.

— Тасю, слава Богу, нарешті ти відповіла, люба! Я вже хотіла просити батька везти мене до тебе... — схвильовано сказала мама. — Переживала, чи все в тебе добре. 

— Привіт, — я спробувала усміхнутись. — Ну в мене все добре. 

Однак, мій тон, певно, все ще був не надто доброзичливим, бо мама на секунду замовкла. 

— Донечко, будь ласка, не ображайся... Ти ж знаєш, що ми хочемо тобі добра... Я дуже хотіла, щоб ти працювала в приватній клініці, щоб в тебе був нормальний заробіток, щоб ти могла жити в задоволення, — продовжила вона.— Бути щасливою.

— Для того, щоб бути щасливою, по-твоєму, потрібні саме гроші? — тихо перепитала я.

Це було важливе питання. Саме в цьому ми зазвичай і не сходились. Вона хотіла, щоб я весь час думала про гроші, а я…

— Ну без грошей далеко не заїдеш... Пахати і жити в проголодь, хоч і на улюбленій роботі, — це не надто хороший варіант... Тим паче, коли тобі пропонують таку ж саму роботу, тільки за кращі гроші, — продовжила вона.

— Мамо, я ще навчаюсь, хоч і отримую зарплатню, — нагадала їй я, відчуваючи легке роздратування. — І я не хочу навчатись в приватній клініці... Я хочу навчатись у найкращого спеціаліста. І він тут, прямо в цій клініці, — твердо додала я. 

— Ти просто не знаєш ціну грошам, Стасю... Ти звикла, що в тебе є квартира, що ми допомагаємо з продуктами і тому подібне, — схоже, вона починала дратуватись. 

— Якщо ти вважаєш, що щастя в грошах, то ти помиляєшся, мамо, — я злегка стисла телефон у долоні. — Для мене зараз найважливіше отримати необхідні знання і стати дійсно хорошим спеціалістом. Я буду старатись. 

— Ти ведеш себе, як дитина, — сказала мати жорсткіше. — А що буде, як ми все заберемо? Ти зможеш так само вперто гратись в «правильність» і свої мрії? Задумайся, Тасю, будь ласка.... І ще одне... Я говорила з Вадимом.

— Я знаю, — я зітхнула. 

— Він сказав, що у вас там якісь проблеми, але він пообіцяв, що все одно попіклується про тебе... Схоже, він нарешті схаменувся? — запитала вона, трохи змістивши фокус розмови. — То може ти через Вадима хочеш залишатись в простій клініці? Щоб бути поруч з коханим? — запитала мама вже мʼякше. 

— Ми більше не разом, — сказала я, зітхнувши. 

— Що? — в шоці перепитала вона. — Але як? Мені здалось, він тебе так кохає... Хоча раніше, ти ж і сама знаєш, раніше я була проти нього! — емоційно сказала вона. — Тоді я думала, що він користується тобою... Але останні тижні він звучав так щиро... Я думала, ви... 

— Мамо, повторюю, ми з Вадимом розійшлись, — ще раз повторила я. 

Можливо, треба було сказати про Олега, однак я не могла зробити це зараз... Мама б почала розпитувати, а обманювати я не вмію... Я хотіла, щоб спочатку у нас все утряслося на роботі… Після цього я б повідомила і батькам, показавши, що на роботу це не вплинуло. 

Саме в цю мить я почула, як у двері подзвонили... 

— Ну але як так, він же тебе так кохає, доню! — емоційно прокоментувала мама. — Чесно, я не думала, що буду його захищати, однак...

— Мамо, все, я не можу говорити, до мене прийшли… — швидко сказала я, усміхаючись.

Одна думка про Олега, про те, що він там, за дверима, робила мене щасливою. 

— У тебе хтось зʼявився? — одразу перепитала вона.

— Так, — все ж зізналась я. — Але я нічого поки що не розкажу, пробач. Все, відключаюсь.

На цих словах я просто відбила виклик. Щастя і приємне передчуття переповнювало мене. Я буквально підбігла до дверей, відчинила їх і наші з Олегом погляди одразу зустрілись, але...