Глава 34. Все ж, як мало людині треба для щастя...

Чесно кажучи, мені було страшно.  Я дійсно боялась, переживала за карʼєру Олега, бо ж знала, наскільки вона йому важлива. Не те щоб він часто казав про це, але... Я знала, що тут йому добре і комфортно, і не хотіла, щоб через мене в нього виникли проблеми на роботі.

— Не переживай, Стасю, — він усміхнувся, торкнувшись тильною стороною долоні моєї щоки.

— Але...

— Я серйозно, все буде нормально.

— Олегу, — я зазирнула йому в очі. — Я не хочу, щоб в тебе були проблеми...

— Якось впораємось, все буде добре. Але поки що треба бути обережними. До розмови.

— Здається, головлікаря сьогодні нема на місці... — розгублено сказала я. — Чула, як дівчата говорили...

— Стасю, а чому ти не завела собі жодної подружки в інтернатурі? — він зазирнув мені в очі. — Ні, не подумай, я не те щоб хочу лізти не в свої справи, однак мені б хотілось, щоб в тебе були друзі.

— Ну... У мене так завжди, — я зітхнула. — Дівчата мене зазвичай не дуже люблять, бо...

— Через Вадима? — здогадався він.

— Так, — я кивнула і саме в цей момент згадала про нашу з Вадимом сьогоднішню розмову.

— Що він до речі? Не приставав? — Олег зазирнув мені в очі.

— Ну... Зізнавався в коханні. Але я сказала йому, що мене це вже не цікавить, — чесно відповіла я. — Питала його... Чи це не він винен в цих чутках.

— І що він сказав? — Олег, схоже, злегка напружився, але все одно контролював себе.

— Сказав, що не винен, — я зітхнула і одразу ж продовжила. — І знаєш, я йому вірю.

— Ну він дійсно не схожий на того, хто буде робити підлянки таємно, — кивнув Олег.

Я ж думала, що він може почати дарма ревнувати чи щось подібне, але Олег знов приємно здивував. Все ж, він був такий дорослий, зрілий розумом, що це не могло не заворожувати.

— Так, він завжди робить те, що хоче, це правда, — кивнула я, усміхаючись.

— Але стосунки ваші він тоді вирішив приховати... — додав Олег і його погляд одразу ж помʼякшився. — Хоча, за це мені ще треба йому подякувати.

— В сенсі? — не зрозуміла я.

— Якби у вас з ним все було добре, навряд ти б подивилась в мій бік, — він зазирнув мені в очі.

— Ну не знаю, — я усміхнулась і певно злегка почервоніла в передчутті того, що скажу далі. —  Я дивилась на тебе з першого дня... Та ще раніше. Я дивилась і рівнялась на тебе ще з часів студенства.

— Але це інше, — не погодився Олег.

— Моє захоплення дійсно було практично маніакальним, Олегу, — продовжила я, не відводячи погляду. — Певно, я вже тоді закохалась в твій вибір, твою позицію.

— Хіба можна закохатись в когось навіть не знаючи його? — він усміхнувся. — Хоча... Ти теж зачепила мене з першого погляду і першої розмови. Та тоді я думав, що ти просто мене дратуєш.

— Знаєш, коли ти прийшов на дах, коли обійняв мене і сказав плакати, я... — я на секунду замовкла, але потім продовжила, нехай і тихіше. — Не знаю, для мене певно ніхто не робив нічого подібного...

— Я хочу робити для тебе якісь більш важливі речі, Стасю, — він зазирнув мені в очі. — Дуже хочу, щоб ти вивчилась на хорошого діагноста, у тебе дуже хороші завдатки.

— Сподіваюсь, ти не кажеш це через те, що ми... — я обірвала себе на півслові.

Дійсно, я не знала, чи ми прямо зустрічаємось, чи ні... Ніби вже ходили на побачення, навіть...

Я почервоніла, згадуючи нашу першу ніч разом.

— До речі, точно, — він взяв мене за руку і зазирнув в очі. — Ми ж так і не говорили про це нормально. Стасю, ти будеш зустрічатись зі мною?

— Ти серйозно? — тихо перепитала я.

— Авжеж серйозно, — відповів він. — То що скажеш?

Дивився з такою ніжністю... Я знала, що він кохає мене, це було видно в кожному погляді та дотику.

— Ні, я не збираюсь тебе підганяти чи щось таке, але... — схоже, він починав нервувати через моє мовчання.

— Я хочу, — перебила я його і усміхнулась. — Я дуже хочу зустрічатись з тобою, Олегу.

В цю мить я була на сьомому небі від щастя. Ну ми і так практично зустрічались, однак коли це ще й словами підкріплено, то відчувається трохи інакше.

— Кохаю тебе, — сказав він і подався вперед, до моїх губ.

Коли він торкнувся моїх губ своїми, по тілу ніби пройшов електричний заряд і я знов починала тремтіти в його руках.... Тільки він, тільки з ним я відчувала подібне... І все, про що я могла мріяти в цю мить це те, щоб він завжди був поруч і кохав мене так само, як зараз... Я правда не думала, що можу бути такою щасливою. Виявляється, як же мало людині треба для щастя...

*** 

Ну ось і чергова глава...)) Люблю її)) діліться враженнями, ну і робіть передбачення, що ж станеться далі)) Не забудьте підписатись на мене, Владу Холод, якщо вам подобається книжечка!