Глава 33. Олег. Попередження і пошук виходу.

— Іллє?

— Олегу, нам треба поговорити, — він озирнувся по сторонах, а потім взяв мене під лікоть. — Але не тут...

Він потягнув мене геть звідси. На мій подив ми пішли до сходів і вже за хвилин пʼять були на даху.

Дах... Це було наше з нею місце... Так, тепер треба бути ще обережнішими, однак все одно наш дах залишиться нашим дахом. Для мене це вже дуже особливе місце.

Щойно вдихнув свіжого повітря, одразу усміхнувся.

— Що ти усміхаєшся? — Ілля дивився незвично стурбовано.

— Що сталось?

— Ти був необережний, вас бачили, Олегу, — він зітхнув.

— Навіть якщо так, що такого, — я знизав плечима. — Ми вільні люди. Так, романи на роботі не в повазі, однак ти сам...

— Я сам ніколи не заводжу романи, — він подивився мені прямо в очі.

— В сенсі? — я насупився.

— В сенсі, що секс — так, романи — ні, — заперечив Ілля.

Я хотів щось сказати, однак Ілля продовжив:

— Щойно дівчина починає хотіти чогось більшого за секс, якихось походів до ресторанів, ще чогось — ми одразу розходимось.

— Ти не розповідав про це, — хмикнув я.

Хоча в принципі це було очікувано. Ілля ніколи не вірив у кохання, жінки не чіпляли його надовго, кожна з них була всього лише якоюсь пригодою. До всіх він ставився рівно і привітно, ну авжеж не рахуючи нашу завідуючу терапевтичним відділенням...

— Чому ти не переживаєш? — він схрестив руки на грудях. — Це єдина клініка, де тобі дозволяють усі вольності, ти прекрасно це знаєш. Тебе нікуди не візьмуть після того випадку.

— Мене візьмуть в будь-яку приватну клініку, — не погодився я.

— Але ти не хочеш працювати в приватній клініці, — Ілля зітхнув. — А в звичайні дорога закрита.

— Я можу поїхати в інше місто, — вперто сказав я.

— Тобі не дадуть рекомендацію, — миттєво відповів Ілля.

— Це клятий шантаж, — я теж зітхнув.

— Навіть якщо і так, в тебе просто нема вибору, — він знизав плечима. — А я знаю, що цю роботу ти не проміняєш ні на що і ні на кого, Олегу...

На що це він натякав? Типу, що я ніколи не оберу Стасю, якщо доведеться робити вибір? Але ніякого вибору не буде.

— Ніхто не заборонить мені зустрічатись з тим, з ким я хочу, — твердо сказав я.

— Ну будемо на це сподіватись, — друг зітхнув. — Не думай, що я не радий за тебе чи щось таке. Просто переживаю, Олегу. Я, певно, єдиний, хто розуміє наскільки тобі важлива ця робота.

Саме в цю мить двері на дах відчинились і сюди зайшла Стася. Здивована і зі сльозами на очах вона так і застигла.

— Добре, я піду, — сказав Ілля, одразу ж рушивши до дверей....

Я теж рушив туди, прикрив двері за Іллєю, замкнув їх на ключа, а потім зазирнув в червоні від сліз очі.

— Ну чого ти... — я взяв її за руки, продовжуючи дивитись в очі.

— Я не хотіла, щоб так вийшло, — тихо сказала вона. — Якби знала, що це може реально нашкодити твоїй карʼєрі...

— Ти що, підслуховувала? — здивувався я.

— Почула тільки останні пару фраз, — вона відвела очі.

Губа тремтіла. Вона дуже переживала. Я так не хотів бачити її в такому стані... І тим паче знати, що наші стосунки

— Я не збираюсь промінювати тебе на роботу...

— Я... Я не переживаю за це. Тобто... Навіть якщо ти так вирішиш, — вона схлипнула. — Навіть якщо це станеться, я зрозумію, — продовжила вона невпевненим голосом.

— Іди сюди, — я відпустив її долоні і замість цього притягнув її до себе за талію, продовжуючи дивитись прямо в очі.

— Я зроблю так, як буде добре тобі, не переживай будь ласка, — серйозно сказав я.

А вона тикнулась носом в моє плече і знов схлипнула.

Я усміхнувся і чмокнув її в маківку.

— Серйозно, якось буде. Розберемось. А проблеми треба вирішувати по мірі їхньої появи, — сказав, знов зазирнувши їй в очі.

— Я знаю, це, можливо, егоїстично, але... — вона не відводила погляду. — дуже хочу й далі бути з тобою, Олегу, — сказала вона тремтячим голосом, а з очей покотилась пара сльозинок. — І на роботі, і не тільки...

— Так, — я кивнув, стираючи з її щок сльозинки. — Я теж дуже цього хочу, Стасю. Але щоб все було нормально, мені, певно, треба поговорити з керівництвом.

— А це обовʼязково?... — тихо перепитала вона.

— Якщо я одразу вирішу це все на вищому рівні, то і чутки припиняться. Все має бути добре, — серйозно сказав я.

— Пробач, що приношу тобі стільки клопоту, — вона опустила очі, а потім знов уткнулась носом в моє плече. — Пробач...

— Досить вибачатись, — я торкнувся кінчиками пальців її підборіддя і трохи його припідійняв, щоб наші погляди знов зустрілись. — Мені просто треба поговорити з керівництвом...