Глава 32. Стася. Не дуже приємна розмова...

Я була така щаслива, що все навколо здавалось просто прекрасним. Ну насправді, життя ж дійсно прекрасне! В мене є улюблена робота, чоловік, який мене кохає і якого кохаю я, та майже все, що треба...

Єдине, чого мені все ще не вистачало, так це друзів. Але, можливо, тепер, коли я не думаю про Вадима, я зможу подружитись з кимось з дівчат.

Хтось скаже, що це по-дитячому, і на роботі не треба шукати ані кохання, ані дружби. Ну кохання я й не шукала, воно знайшло мене само, а от друзі, я б хотіла когось знайти. У мене давно не було подруг, можна сказати, в більш-менш дорослому віці в мене їх взагалі не було.

В університеті дівчата ненавили мене за те, що Вадим постійно був поруч зі мною... Що тільки вони не робили... І підставляли мене, і крали мої роботи, псували конспекти. Однак я ніколи не жалілась ані Вадиму, ані викладачам.

Я була щаслива, або просто думала, що була... Насправді зараз я вже розуміла, що справжнє кохання і спрвжнє щастя — це зовсім не те, що було у нас з Вадимом.

— Стасю, нам треба поговорити, — раптом відчула, як за мій запʼясток вхопилась чиясь рука.

І голос... Авжеж, я впізнала цей голос.

Обернулась і наші з Вадимом погляди одразу сустрілись.

— Відпусти мене, — серйозно скзаала я, озираючись по сторонах.

Ми були в коридорі, прямо біля нас ще нікого не було, але там, далі, біля самого входу, я вже бачила парочку лікарів. Та й дежурні далі теж сиділи на місцях. Сподіваюсь, ніхто не зверне на це уваги і не почує... Треба швидше відчепити його від себе.

— Ні, — вперто сказав він.

— Вадиме... Відпусти мою руку, — тихо сказала я.

— А то що? — він насупився. — Натравиш на мене свого Олежика? Давай!

— Вадиме! — розгубленість в моєму голосі швидко змінилась на злість.

— Стасю, я кохаю тебе, — раптом заявив Вадим, вперто зазирнувши мені в очі.

— Ти ніколи не кохав мене, Вадиме, — я зітхнула. — Хоча ні, це, певно, неправильна відповідь. Я не можу відповісти на твої почуття взаємністю і неважливо щирі твої почуття, чи ні. Хоча не буду приховувати, я думаю, що ти обманюєш.

— Але навіщо мені обманювати? — він продовжувавдивитись мені в очі. — Як тільки бачу тебе з ним, мені боляче, — додав він тихіше і поклав вільну руку собі на серце. — Отут. Навіть не памʼятаю, чи було мені колись так само боляче, як зараз...

— Вадиме, ми більше не разом, я... Я більше не люблю тебе, я ж казала. Ти ж зʼїхав з квартири, я думала, ти все зрозумів, — чесно сказала я.

— Я не здамся, — вперто сказав він. — Коли Олег тебе кине, а він кине, ось побачиш, ти ще згадаєш мої слова. Так, я був ненайкращим хлопцем, однак я змінюсь. Я кохаю тебе, правда кохаю, Стасю.

— Навіщо ти раз за разом повторюєш одне й те ж саме? — я зазирнула йому в очі. — Так, колись я дійсно дуже хотіла почути ці слова. Але не зараз. Хоча насправді справа не в тому, що ти запізнився чи щось таке....

— Ти не могла покохати його так швидко і зовсім забути мене... Хоча навіть якщо так, — він стиснув долоні в кулаки, не відводячи погляду від моїх очей. — Навіть якщо так — я не здамся. Не здамся, Стасю. Я готовий почекати, коли ти зрозумієш, що вам точно не бути разом. Вам не дадуть...

— Ти кажеш так, ніби... — я озирнулась по сторонах.

— Чутки розповсюджуються швидко, — він знизав плечима.

— Ти комусь розповів?... — в шоці перепитала я.

— Ні, — він похитав головою. — Тут і без мене впорались.

— Але я не вірю... Ми були дуже обережні...

— Настільки обережні, що пили разом вино і відправились до тебе додому, — він зітхнув.

— Що?...

— Ну про додому, певно, ніхто крім мене не знає, — сумно сказав Вадим.

— Ти що, шпигував за мною? — тихо перепитала його.

— Якби ж, — він сумно усміхнувся. — Я хотів зустріти тебе зранку. Коли виходитимеш з роботи. Відійшов подалі від підʼїзду і спостерігав, очікуючи, коли ти вийдеш, однак...

— Я вийшла з Олегом, — завершила я за Вадима.

Було неочікувано почути подібне. Вадим дійсно був біля будинку? Але нащо... Невже так сильно

— Бінго, — він кивнув. — Ти спала з ним, спала з викладачем, Стасю...

— Не говори так... Я кохаю його. Справа ж не в тому, хто він, а в тому, що це саме він, — плутано заговорила я, червоніючи.

Все ж, я не звикла обговорювати подібні речі... Тим паче, з Вадимом. Було дуже некомфортно, однак певно я мала розставити всі крапки над «і».

— Я думаю, ти помиляєшся, і ти зовсім його не кохаєш! От побачиш... Ваші «стосунки», — він аж скривився на цьому слові. — Вони не доведуть до добра!

— Вадиме, прошу, досить... — тихо сказала я.

— Добре, — він кивнув. — В принципі, я і не збирався тебе вмовляти чи щось таке, — він знов подивився мені в очі. — Точніше, не так... Я підозрював, що мої слова навряд вплинуть на тебе. Однак мав принаймні спробувати. Але ні то ні, я почекаю, Стасю, я почекаю, — на цих словах він розвернувся і просто пішов геть, махнувши мені рукою...