Глава 29. Олег. Я не памʼятаю, коли мені було так добре, як сьогодні...

Я не памʼятаю, коли мені було так добре, як сьогодні. Все було саме так, як я хотів, а все тому, що Стася просто була поруч.

Хотілось зупинитись в цій миті, розчинитись в ній, залишитись тут назавжди. Але все хороше рано чи пізно закінчується...

Я перевів погляд на Стасю, яка саме в цей момент мельком глянула на мій десерт, який я не надто зʼїв: щербет виявився занадто солодким.

— Хочеш? — я взяв її виделочку для солодкого і відділив шматочок від свого десерту, після чого простягнув їй.

Стася миттєво почервоніла. Мені так подобалось, коли вона червоніла... Така мила і ніжна, мені здавалось, що з кожним днем я закохуюсь ще сильніше.

Вона кивнула і злегка привідкрила рота, але спочатку мимохіть облизнула нижню губу, і тепер та блищала.

Мені дуже подобалась абсолютно природна краса Стасі. Їй не потрібна була косметика, пестрий одяг, чи якась екстраординарна зачіска, щоб привернути увагу чоловіків...

Навіть тут, в ресторані, мені здавалось, що чоловіки, які проходили нашою залою, те й діло заглядались на неї...

Коли вона привідкрила рота і губами взяла виделку, я сковтнув слину. Знов як заворожений дивився на її губи, які ж в неї губи...

Коли вона випустила виделку і знов облизнула губу, я вже не зміг стриматись... Подався вперед і, прикриваючи очі, торкнувся губами її губ.

Солодко... Як же мені було солодко цілувати її...

Ліва рука потягнулась до її щоки, а права — до талії.

Серце забилось як ніколи раніше.

Стася... Що ж вона зі мною робить...

Насилу відірвався від її губ, бо розумів, що вже погано контролюю себе.

Розплющив очі, подивився на неї... Наші погляди знов зустрілись.

Хотілось... Хотілось запросити її до себе, але ні, я живу зараз у Іллі, туди точно не запрошу. А запрошувати Стасю в готель тим паче не можу. Це має бути не так...

Її очі... Скільки ж всього було на дні її очей... Я бачив там не тільки звичайні ніжність і закоханість, але й вогник, такий, якого до цього там не було...

— Ваш рахунок, — офіціантка поклала перед нами рахунок і майже одразу втекла.

Стася розчервонілась, відсторонилась і відвела погляд.

— Пробач, — я торкнувся кінчиками пальців її долоні і усміхнувся, подавшись вперед, до її вуха. — Але ти така мила, особливо коли зашарілась.

— Олегу... — вона вимовила моє імʼя на видиху так, що в мене аж мурахи пішли по шкірі.

— Треба заплатити, — я знов з превелики небажанням відсторонився від неї і навіть тихо зітхнув.

Дістав гаманець, потім відкрив його, витягнув з нього гроші, поклав у спеціальне відерце з рахунком. Дівчинка-офіціантка швидко опинилась біля нас і забрала рахунок.

— Тут так добре, — тихо сказала Стася, коли офіціантка вже була далеко.

— Радію, що тобі сподобалось, — я усміхнувся і встав з-за столу, а потім допоміг встати і Стасі.

Ми вдягли куртки і пішли до виходу. На вулиці вже було темно.

— Не холодно? — я торкнувся кінчиками пальців її долоні.

— Ні, — тихо сказала вона, знов зніяковівши.

Я усміхнувся і переплів наші пальці.

— Можу провести тебе додому, — запропонував я.

І тільки потім до мене дійшло, що така фраза може звучати доволі двозначно. Але до того, як я вже мало не почав виправдовуватись, Стася відповіла:

— Добре...

— Далеко живеш?

— Якщо пішки, то десь пів години звідси, — вона усміхнулась.

— Тоді може пішки? Якщо ти не втомилась...

Я схоже трохи нервував. До цього не нервував, а тепер... Все тому, що я проведу її додому... Що вона не проти.

— Від ресторану? — Стася ледь не засміялась. — Ні, не втомилась, Олегу, — вона зазирнула мені в очі і додала трохи тихіше. — Навпаки, мені все дуже сподобалось...

Сьогодні вона була трохи інакша. Сміливіша, відкритіша, не знаю... І це викликало всередні мене цілу бурю емоцій.

Відчував, що поруч із неї стаю ніби якимось недосвідченим хлопчиськом... Коли ми були так близько, подих перехоплювало, серце калатало, як скажене, а всі думки, окрім як про неї, просто випаровувались з голови, не залишаючи після себе і сліду...

Дорогою до будинку Стасі ми не говорили. Йшли в тиші, але навіть мовчати поруч з нею було якось особливо комфортно.

Час летів швидко і ось ми вже стояли перед її підʼїздом. Ми тримались за руки і дивилися одне одному в очі.

— Дякую тобі за цей вечір, — я усміхнувся.

Хотілось поцілувати її не так, як зазвичай. Хотілось відпустити себе, плювати на всі заборони і показати все, що на душі, через поцілунок... Пристрасний, гарячий, такий, щоб збивало дихання, щоб перехоплювало подих, щоб в голові паморочилось, щоб тіло тремтіло...

— Я... — вона на секунду відвела погляд, але потім знов подивилась прямо на мене. — Олегу, можливо, ти хочеш зайти до мене...