Глава 27. Стася. Початок побачення

Коли на телефон прийшло сповіщення про вхідне повідомлення, я аж стрепенулася. У нас саме було заняття з терапевтики, ми перевіряли результати аналізів, щоб зрозуміти, чи не треба змінити дозу того чи іншого препарату.

Я дістала мобільний з кишені і розблокувала екран. Це було повідомлення від Олега.

«Стасю, прикріпляю до повідомлення місце зустрічі, о сьомій нормально? Зміна ж в тебе до четвертої? Зустрінемось тоді о сьомій? Встигнеш заїхати додому?»

На обличчі одразу зʼявилась усмішка.

Я відповіла ствердно на всі питання і заховала телефон, щоб ніхто не помітив... Серце билось дуже швидко. Ми правда підемо на побачення...

Потім зосередилась на роботі. Все ж, я хотіла б залишатись найкращою. Для мене це було дуже важливо. Нарешті мої таланти, мої здібності і старання визнавали, і мені не доводилось прикидатись менш розумною, ніж Вадим...

Погляд сам зловив в полі зору Вадима. І, як спеціально, він в цей момент теж подивився на мене.

Погляд його був таким рішучим... Я ніколи його таким не бачила.

Я відвела очі. Все ж, я трохи відчувала свою провину... Не дивлячись на те, що зазвичай саме Вадим псував наші стосунки, постійно мене приховував і тому подібне, ніби йому насправді було все одно, він, схоже, таки ревнував мене.

Інакше я не знаю, як пояснити той поцілунок. Просто з почуття власності? Ні... Хоч мої рожеві окуляри і спали, я все одно не думаю, що він би став робити щось заради подібного.

Колись він був милим і добрим до мене, ще на перших курсах.

Сподіваюсь, він не нашкодить Олегу... Ні, Вадим не такий, я знаю.

Я зітхнула і вирішила зосередитись на навчанні. Не хотілось думати про проблеми. Хотілось, щоб пошвидше закінчилась зміна і я поїхала додому, готуватись до побачення. Добре, що Вадим забрав свої речі, коли я сказала, що інакше переїду кудись в інше місце...

***

Не знаю чому, але коли підходила до кафе, дуже переживала... Вже якраз була майже сьома. Серце билось дуже швидко. Ми ж з Олегом вже цілувались, зізнались одне одному, розійшлись з колишніми, але я все одно нервувала прямо як ніколи.

Тільки повернула у потрібний провулок — побачила і вхід до кафе, і Олега, який саме теж підходив, але з іншого боку вулиці.

Одразу усміхнулась, почала йти швидше.

Він теж помітив мене і усміхнувся.

Вже за пару секунд ми були на відстані протягнутої руки і він раптово обійняв мене.

— Я сумував, — прошепотів мені на вухо.

Я, схоже, почервоніла, бо буквально відчула, як до щік прилила кров. Відчувати його так близько, уловлювати аромат його парфума, відчувати його дихання, тепло його рук та тіла навіть через одяг, — все це було чимось дуже бентежним, але надзвичайно приємним.

— Я теж, — врешті-решт тихо відповіла я.

Олег злегка відсторонився, зазирнув мені в очі, а потім подався вперед і легенько чмокнув мене в губи.

— Дякую, що прийшла, — він усміхнувся і по цій усмішці я зрозуміла, що він щасливий.

Як же приємно було усвідомлювати, що він щасливий поруч зі мною... Здавалось, що для щастя мені потрібно тільки це. Бачити цю щасливу усмішку і знати, що вона зʼявилась завдяки мені...

— Дякую, що запросив, — я усміхалась йому у відповідь.

— Ходімо, — він взяв мене за руку.

— Ага, — я кивнула, після чого ми пішли до входу до кафе.

Нарешті я звернула увагу на заклад. Це була маленька кафешка з французьскою назвою та антуражем. Називалась вона «Париж».

Коли ми зайшли всередину, до нас одразу підійшла якась менеджерка і почала розпитувати про столик. Олег щось їй відповідав, а я тим часом роздивлялась приміщення.

Це було дуже затишне місце. Маленькі деревʼяні столики, мʼякі стільці, масивні занавіски, цікаві рами з картинами на стінах, все в такому злегка вінтажному, але дуже затишному стилі, а також вінтові сходи нагору. Схоже, кафешка була двоповерховою.

— Стасю, — Олег переплів наші пальці, витягуючи мене з роздумів. — Ходімо, нас проведуть за столик.

— Добре, — я усміхнулась.

Він усміхнувся мені у відповідь і ми пішли за офіціанткою на ті самі сходи.

Коли вийшли нагору, першим в очі кинулись величезні вікна з такими самими масивними занавісками, як і на першому поверсі. Людей було небагато. Напевно, через те, що сьогодні був четвер, а не пʼятниця або вихідні.

— Який столик бажаєте? В кутку, чи, може, біля вікна? — запитала офіціантка.

— Там, — я кивнула на столик біля вікна, який знаходився одночасно і під стінкою. Біля нього був невеличкий диванчик і стілець.

Я на секунду подумала, що було б добре сісти разом на диванчик. Він такий невеличкий, що ми були б дуже близько і...

Схоже, кров знов прилила до моїх щік, бо коли я подивилась на Олега, він якось трохи лукаво усміхався...

— Сідайте, будь ласка, а я зараз принесу вам меню, — сказала офіціантка і пішла геть.