Глава 24. Стася. Те, що потрібно для щастя...

Олег дивився на мене з якимось сумом. Ця дівчина... Їх напевно дійсно багато звʼязувало. А тут зʼявилась я...

Аж раптом до мене дійшло дещо...

Щойно, буквально мить тому, він сказав, що завдяки мені згадав, як це, коли щиро кохаєш і коли кохають тебе.

Чи значить це, що він...

Серце забилось дуже швидко. Він дійсно майже сказав це.

— Треба повертатись, — Олег глянув на двері.

А я, сама не знаю чому, вчепилась кінчиками пальців у край його рукава.

ОЛег перевів погляд на мене, сковтнув слину, а потім подався вперед. У мене перехопило подих, серце забилось як скажене. Я розтулила губи і прикрила очі. Не памʼятаю, коли почувала себе настільки ж схвильовано, настільки ж в передчутті, як зараз.

Коли його губи торкнулись моїх, коли я відчула ту ніжність та трепет, з яким він мене цілував, то зрозуміла, що він кохає мене, а ще, що я точно кохаю його.

Тим часом його руки лягли мені на талію, і він потягнув мене на себе.

Щойно ми стали ближче, він злегка поглибив поцілунок. Тілом побігли мурахи. Я відчувала себе коханою... Та й мене саму переповнювали почуття. Я була немов той келих, який наповнювали... До зустрічі з ним я була порожньою, а зараз відчувала себе цілісною і наповненою...

Я потягнулась руками до його шиї і теж обійняла, але майже одразу після цього він розірвав поцілунок.

Я розплющила очі і наші погляди одразу зустрілись.

— Це все може дуже погано скінчитись, — тихо сказав він.

Я бачила, що йому непросто дались ці слова.

— Чому?... — тільки й перепитала я.

— Я — твій викладач, Стасю. Ти — моя студентка, — відповів Олег. — Можуть піти чутки.

— Я не хотіла доставляти тобі неприємності, — я опустила голову.

Коли так різко пішла від Вадима, навіть не думала про це. Хіба лікарі не зустрічаються з лікарями... Хіба це не звична практика...

Невже це стане на нашому шляху... Я не хочу думати про це, не хочу думати... Я...

— Я нікому не скажу... — нарешті сказала я, знов піднявши очі на Олега.

Коли наші погляди зустрілись, він торкнувся кінчиками пальців моєї долоні. Дивився з такою ніжністю... Я бачила, що він кохає мене, я знала цей погляд, бачила його багато разів у дзеркалі... Так може дивитись тільки та людина, яка щиро кохає.

— Я знаю... — тихо сказав Олег.

Він переплів наші пальці і знов подався вперед, до моїх губ, прикриваючи очі.

Я прикрила очі рівно за мить до того, як його губи накрили мої. Серце билося дуже часто, я здається навіть почала тремтіти. Вже за мить його рука торкнулась моєї талії і пригорнула до себе. Мені навіть здалося, що я почала чути, як сильно бʼється його серце...

Я і сама відчувала себе так як ніколи раніше... Не знала, що від поцілунку можуть буквально підкошуватись ноги...

Коли Олег поглибив поцілунок, мені здалось, що ще трохи і я просто згорю... Але вже за мить він відсторонився.

Я одразу розплющила очі і подивилась на нього.

— Треба зупинитись... — сказав він майже пошепки, дивлячись мені в очі.

Чого тільки не було в цьому погляді... Я бачила бажання, бачила суміш радощів і суму, бачила, що він не хоче відсторонюватись і не хоче зупинятись, що б там не казав.

Навіть не думала, що людину можна читати просто за поглядом... Це тому що це Олег?... Я ніколи не була особливо емпатичною, але з ним мені здається, що я можу мало не читати думки...

Замість того, щоб щось сказати, я зробила те, чого не очікувала сама від себе... Я знов прикрила очі і сама потягнулась до його губ.

Я тремтіла від кінчиків пальців і до кінчиків вух... Що це... Ніколи не відчувала подібного, ніколи в житті не відчувала нічого, схожого на це.

Але останній крок зробив він. Щойно наші губи знов зустрілись, він одразу поглибив поцілунок, який тепер був ще більш відвертий. Серце, здається, вже випригувало з грудей, коли він провів руками по моїй талії... Тілом пробігли зграї мурах. Все це здавалось мені таким правильним, що я не відчувала ані краплі сорому чи чогось подібного, хоча зазвичай дуже соромилась подібної близькості.

Коли Олег відірвався від моїх губ і зазирнув мені в очі, я знов потягнулась до його губ, щоб він раптом не передумав... Я дуже боялась, що щойно ми покинемо дах, він передумає... Вирішить, що нам не можна бути разом, вирішить, що це надто небезпечно і що нам дійсно треба зупинитись...

Та коли я знов поцілувала його, він знов відповів.

І знов серце відбивало шалений ритм. Я б хотіла, щоб ця зустріч, те, що відбувається тут і зараз, зовсім не закінчувалось. Тут ми були разом і не мали жодних проблем. В цю мить я впевнилась, що ми створені одне для одного... Що він — той самий єдиний, з яким я і мала зустрітись, з яким я і мала бути...

Я зловила себе на думці, що нарешті повірила, що тепер все буде добре, все буде саме так, як і має бути, бо ми зустрілись... І раз ми зустрілись, то свого вже не впустимо. Я дуже хочу зробити його щасливим і впевнена, що він зробить щасливою мене.