Глава 21. Олег. Роздуми і серйозні кроки.

Вони в стосунках та ще й разом «стільки років». Цікаво, «стільки» — це скільки? 

Чого-чого, а такого я зовсім не очікував. Було неприємно... І боляче. 

Я ж думав, то в неї була якась одностороння закоханість у Вадима. А потім її чомусь потягнуло до мене. Ну хоча чому «чомусь»... Все через те, що я їй допомагав. І через те, що вона поважала мій талант. Це взагалі не почуття. Вона все поплутала, я впевнений в цьому. 

А з ним... Вони, напевно, й живуть разом. Ставало смішно. Я ж думав, що це я такий от поганець, живу з однією, а марю іншою... Ні, ну я справді поганець. Вона зізналась своєму хлопцю про симпатію до мене. Але схоже, вони так і не розійшлись. Може, Вадим дійсно кохає її? 

В будь-якому разі я сказав, що у нас нічого не вийде. Але при тому все одно не забрав свої слова про зустрічі на даху. Навпаки, наголосив, щоб вона подумала. Що я роблю? Що вона робить зі мною?

Коли робочий день скінчився, я одразу пішов на метро. Навіть з Іллєю вирішив не пересікатися: той би одразу прочитав мене. І я би розколовся. 

Ні, я не закохався в інтернку. Я не міг. Просто... Вона так дивилась на мене, вся справа саме в цьому. Вона захоплювалась моїм талантом, вона була так щаслива, що я працював в клініці... Саме через це, а не через щось інше, у мене посилилась симпатія. Та це навіть не симпатія. Я просто вперше почув від дівчини таке... І щиро. Те, що так давно не чув від Віки. І так сподівався знов почути... 

Віка... Я ж так кохав її. Куди це поділось? Чому наші стосунки стали настільки холодними, холодніше ніж раніше? 

Коли прийшов додому, Віка навіть не вийшла мене зустріти. Але вона була вдома, світло у вітальні горіло, я бачив з вулиці, коли підходив до будинку.

Я розувся, пройшов до вітальні. Віка сиділа на дивані, обійнявши коліна. Виглядала сумною... 

Я підійшов ближче. Це було якось дивно. Телевізор був вимкнений. Вона просто сиділа і дивилась в одну точку. 

Сів поруч. 

— Віко, що сталося? — не став ходити коло та навколо, запитав прямо. 

— А ти не знаєш... — вона не дивилась на мене. Навіть не ворухнулась. 

— Звідки мені знати... — я не розумів, про що вона. 

— Дійсно, звідки, — вона хмикнула і гірко посміхнулася. — Тебе ж я не особливо цікавлю. Ані я, ані що зі мною відбувається, що турбує...

Останні слова неприємно вкололи. І я сказав те, чого не збирався казати...

— Ніби тебе сильно турбує, — я зітхнув. — Сваримося ми переважно саме через те, що тобі байдуже, яким я бачу своє життя. 

— Ні, просто ти мене не кохаєш, — вона раптом подивилася мені в очі. 

А я не знав, що на це відповісти. Як тільки вона сказала це, я і сам зрозумів... Я дійсно більше не кохав її. А коли вона вимовила це слово, в голові зʼявився образ Стасі... Маленької дурної дівчинки, яка практично зізналася в симпатії до мене, і з якою у нас нічого не могло бути, навіть якби ми булі самотні. 

— Що ж ти замовк? — її усмішка стала ширшою. — Значить, я не помилилася.

— Віко...

— Ти вже з нею спав? Тому ти більше зовсім не хочеш мене?... Коли в нас був секс, памʼятаєш?... — вона ставила запитання дуже швидко, її голос тремтів. 

— Ні з ким я не спав, навіть не цілувався, — все ж відповів я. 

Це злило. Вона не розуміла, зовсім не розуміла... Стася дала мені те, чого саме Віка дати не могла, проти чого вона була всі останні роки. 

— Але хтось таки є? Що ви робили? — вона дивилася мені в очі. — Скажи, я маю право знати правду!

— Фізично я не робив нічого і ні з ким, окрім тебе, — я не відводив погляду.

— Що це означає? — вона насупилася. 

— Морально, — я зітхнув. — Мені подобається одна дівчина. Вона дивиться на мене так, як десять років тому дивилася ти, — все ж сказав це.

— Я не розумію... — прошепотіла вона, коли очі наповнилися сльозами. 

Нижня губа тремтіла, погляд був спрямований на мене. Мені було шкода її, але... Раз вже ми дійшли до цієї розмови, то, напевно, нема сенсу давати задній хід. 

— Останнім часом ти постійно тиснеш на мене, хочеш, щоб я змінився, щоб пішов на ту іншу роботу в клініку, щоб працював за графіком і тому подібне... — я намагався говорити спокійно, хоча насправді ця тема мене вже дратувала. Не знав, чому за стільки часу вона так і не спромоглася мене зрозуміти. 

— Але ж я роблю це не тільки для себе... Так в тебе було би більше вільного часу... І при цьому і заробіток би виріс в декілька разів!

— А я не хочу підтирати шмарклі дітям багатіїв, Віко, — я зазирнув їй в очі. 

— І причому тут твоя зрада... — вона не відводила погляду. 

— Це була не зрада! — одразу випалив я, а потім додав спокійніше. — Ну, можливо, і зрада. Але моральна. В голові мені хотілось бути з нею, поцілувати її. Але далі обіймів не зайшло. 

— Невже тебе відштовхнули? — вона гірко усміхнулася крізь сльози. — Ні, я не хочу цього знати... Я кохаю тебе, — сльозинки потекли щоками униз, і вона знов зазирнула мені в очі. —  Не кидай мене, Олеже, я кохаю тебе... Я змінюсь... Я більше ніколи не заїкнусь про зміну роботи! Буду мовчати, обіцяю...