Глава 20. Стася. (Не)категорично налаштований...

— Ну, так буває, поговори з ним, — він знизав плечима і усміхнувся.

Щойно ледь не поцілував мене, а потім так легко сказав подібне. Я все ж ще та дура... Невже я дійсно спонукала його до…?... Вадим, ми з ним... Не можна сказати, що ми нормальна пара, але ми все одно живемо разом. І це дійсно неправильно. Моя поведінка, ці почуття... Я навіть не думала, що коли наступного разу ми зустрінемось наодинці, я відчую щось подібне.

Через Олега Михайловича серце відбивало скажений ритм. Треба було зізнатись хоч собі, що я дійсно думаю про нього, що дійсно... спонукаю. 

— Мені подобається говорити з вами... тобою, — нарешті сказала, зазирнувши в очі. — І взагалі, ти… Мені здається, що я... 

— Мені теж це подобається, — він перебив мене, не давши зізнатись. — Але сама розумієш, ні до чого доброго цей наш взаємний потяг скоріш за все не призведе. Тому краще зараз зупинити всі ці розмови. 

— А з Вадимом навпаки радиш поговорити, — тихо сказала, опустивши голову. 

— Вадим здався непоганим хлопцем, — спокійно сказав він. 

Судячи з голосу, він зовсім не ревнував чи щось подібне. Можливо, я йому й не подобаюсь насправді, а він так сказав просто, щоб мене не образити... Або я взагалі все неправильно зрозуміла, але ж він чітко сказав про взаємний потяг, я чула... 

— А ти — поганий? — перепитала, все ж подивившись на нього. 

Він знизав плечима, так нічого і не відповівши. Та погляд не відвів. Дивився якось... Не знаю. Можливо, я просто видавала бажане за дійсне. 

Я сама відвела погляд. Не знаю, чому могла говорити з ним отак прямо... Може тому, що він і без того читав мене, як розгорнуту книгу? Навіть коли ми ще зовсім не розмовляли...

— Я буду радий поговорити з тобою тут, як і говорив раніше, — раптом сказав він.  — Але скажу одразу, я не знаю, чи піде це нам на користь. Всю ніч думав, чи не припустився я помилки, коли запропонував тобі сюди приходити... 

Щойно почула ці слова, в горлі став клубок. Захотілось плакати. Він шкодував про те, що запропонував зустрічатись тут, яка ж я дурепа...

—...Але тим не менш, вирішив, що ні, — продовжив Олег. — Це не було помилкою. Це було моїм рішенням. Я не хотів залишати тебе саму, хоча всім, і нам обом в першу чергу, могло б дійсно бути легше, якби ми просто удавали, що вчора і сьогодні тут не бачились. 

— Я... Якщо треба, я можу, — видавила я з себе. 

Але слова давались важко. І ставало ще більш боляче. Якщо він попросить, я дійсно зроблю це... Чому? Чому ж мені так боляче? Ми майже незнайомі, я просто ним захоплювалась, чому ж мені настільки погано, коли чую від нього такі пропозиції...

— Подумай про Вадима, йому буде неприємно, якщо ти будеш зустрічатись зі мною тут, за його спиною, — продовжив він.

Авжеж, Олег казав правду. Я й сама вчора відчувала себе зрадницею... Але я не приховувала від нього. Тому не вважала, що в чомусь винна. 

— А я сказала йому... Сказала, що мені дехто подобається, — мій голос став впевненішим, я знову підвела очі на Олега. 

І тут раптом побачила, що він усміхнувся. Якось дивно усміхнувся.

— Все з тобою зрозуміло, — він не відводив погляду. — Ну що ж, сподіваюсь, Вадим відреагував? 

Я не розуміла, до чого він це сказав. Мав якийсь дивний вигляд... Ніби злився. За що? Я ж не викрила, що то він. І навіть не обманювала Вадима. Я все робила чесно, майже відкрито... Але ж його не видала.

— Я не сказала, що це ти, обіцяю, я нікому не скажу, я розумію, що у тебе є репутація, та й ще у нас має бути субординація... — почала пояснювати я. 

— Та все нормально, не переживай, — він продовжував усміхатись. — В будь-якому випадку, це все не так вже й важливо. У нас з тобою нічого не було і бути не може. На цьому поставимо крапку. 

Щось змінилося... В його голосі, його погляді, в жестах, в усьому. Він намагався мати веселий вигляд, але насправді я чомусь відчувала, що йому боляче. Але ж я навпаки... Я сказала Вадиму правду! Єдине, що не сказала, хто мені подобається, щоб захистити самого Олега... Захистити нас обох. 

— Але...

— Треба повертатись, — Олег знов перебив мене. — Піду першим. 

— Я теж буду приходити сюди щодня...

— Обдумай все, перед тим як прийняти подібне рішення, Стасю, — він зітхнув. 

Погляд його ковзнув по моєму обличчю, я буквально відчула, як він обпалює мої щоки, а потім і шию...

Я точно подобалась йому, це було очевидно. 

Але він стиснув губи і відвернувся. 

— Зустрінемось на огляді, — на цих словах пішов до виходу. 

Коли двері за ним зачинились, я зітхнула. Виходило, що щойно я практично зізналась в почуттях до свого викладача, якого так довго поважала... Він теж зізнався, але в той самий час я чомусь не відчувала себе щасливою, хоч і бачила, що він говорить правду... Можливо все тому, що, схоже, він не бачив варіантів розвитку наших стосунків. Він не збирався йти за своїми почуттями... Але з іншого боку, якби він дійсно був настільки категорично налаштований, то не сказав би, що все одно буде приходити, правда?...