Глава 19. Олег. Будь обережна з цим поглядом, і з покусуванням губ теж. 

— Олеже, куди так поспішаєш? — Ілля піймав мене в коридорі, схопивши за лікоть, змусивши пригальмувати і звернути на нього увагу. — Невже вирішив знов курити? Ти ж кинув! Вже  практично не ходив на дах! 

— Відчепись, — я висмикнув руку і подивився на сходи.

Цікаво, вона вже там?... Я спеціально не замикав двері... Хотілось би побачити її. 

— Дивний ти останнім часом, — друг дійсно відпустив мене. — Сходити з тобою? Чи може ввечері сходимо в якийсь бар? У тебе ж завтра теж вихідний? 

— Так, вихідний, — я кивнув. — Добре, сходимо, — вирішив погодитись, щоб Ілля відчепився. Хотілось піти і глянути, чи вона прийшла туди сьогодні. А може вона злякалась і не прийшла... Або подумала про мене щось погане. 

— Домовились, — він кивнув. — Добре, бачу, що ти зараз щось обдумуєш. Але розпитувати не буду. Сам все ввечері розповіси. А я поки що піду до столовки. Першачки вже мають бути там. 

— Добре, — я кивнув. — До зустрічі.

На цих словах ми розійшлись. Ілля пішов униз, а я — вгору. Обережно відчинив двері і одразу ж побачив її.

Стася стояла біля поручнів і дивилась на місто. 

Не почула, що я зайшов.

Я пройшов далі, і вже тоді вона обернулась.

— Добрий день, Олегу Михайловичу...

— Добрий день, Анастасіє, як вас там по-батькові, — я усміхнувся. 

— Ой, пробачте, — вона теж усміхнулась і відвела погляд. — Пробач. 

— Дивлюсь, тобі трохи краще, ніж вчора, — я підійшов ближче, став біля неї і теж подивився на місто. 

— Чесно кажучи, так, — тихо відповіла Стася. — Дякую за те, що... — вона на секунду запнулась. — За підтримку. Мене так ще ніхто не підтримував і не розумів. Буквально без слів.

— Нема за що, — я почав ритись руками в кишенях. 

Хотілось курити. Але не хотілось при ній. А руки чимось зайняти дійсно треба. 

— Я ж казав, все, що відбувається на даху, залишиться тут, — я ствердно і впевнено подивився на дівчину. — Тож, якщо тобі захочеться поговорити, або навіть просто помовчати зі мною — приходь. 

На останньому слові я зазирнув їй в очі. Стася злегка почервоніла. 

— Дякую, — сказала на видиху. Тихо і якось аж інтимно.

Наші погляди знов зустрілись. Я проковтнув слину. Вона робила зі мною щось дивне. Я розумів, що не мав би відчувати те, що відчуваю. 

— Я хотіла вас побачити, — несподівано продовжила вона. — Тебе... — знов виправилася. — Тут... 

— Я теж, — кивнув. — Прямо перед заходом сюди саме думав про це.

— Правда? — на її обличчі буквально читалась радість.

Все ж, яка вона ще дитина... Така щира, відкрита і чиста. Страшно. 

— Ага, — не відводив погляду від її очей. 

І раптом зрозумів одну річ. Ми були доволі близько, варто було простягнути руку, і я міг би торкнутися її щоки...

Погляд сам ковзнув по щоці дівчини, але майже одразу перескочив на губи. Ніби навмисно, Стася легенько прикусила нижню, схоже, від переживань, а потім взяла і облизнула її. 

А я дивився на ці губи, не відриваючи погляду. Знов проковтнув слину... Треба зупинитись... Але замість того, щоб зупинитися, перевів погляд на її очі. Зробив крок вперед і торкнувся долонею її щоки. 

А потім, немов зачарований, подався вперед до її губ, але зупинився в міліметрі від них і все ж подався далі, до її вуха.

— Коли дівчина так дивиться, це може спонукати до певних дій, — прошепотів. — Будь обережна з цим поглядом, і з покусуванням губ теж. 

Думав, це її трохи відлякає. Мало відлякнути... Нам обом буде краще, якщо це станеться. 

— А що як... — вона зазирнула мені в очі, і це був доволі рішучий погляд.  — Я хочу спонукати?...

— Це точно ненайкраща ідея, — я усміхнувся. 

— Чому? — одразу ж перепитала вона. — У вас хтось є? У тебе...

— Так, — я кивнув. — Та й у тебе теж, судячи з твоїх поглядів на Вадима. 

Вона почервоніла і одразу відвела погляд. 

— Він точно підходить тобі більше, ніж я, — одразу додав я. 

Стася на мене більше не дивилась. Вона, схоже, була здивована, навіть злегка шокована. Хоча, думаю, про мене вся лікарня і так знала. Не вірю, що вона ще ні від кого це не почула. Хоча, вона ж ні з ким не спілкувалась, тож може причина її необізнаності в цьому. 

— Він мене не розуміє... — нарешті сказала вона, зазирнувши мені в очі. — Ми разом вже стільки років, а він досі зовсім не розуміє мене. 

А це було несподівано... Виходить, вони в стосунках? А в лікарні вдають, що ні? Серце почало битись швидше, подих став важчим. Не можна, щоб вона помітила...