Глава 18 Стася. Якась "не така"?...

— Ти сьогодні була якась не така, — Вадим глянув скоса і почав якось дивно придивлятися до мене. Раніше я ніколи не помічала за ним такого. 

Я відчула, як на щоках заграв румʼянець. Згадала, як в обід була на даху, а там... Господи, навіщо я це згадала.

— Ось знову, — слова Вадима висмикнули мене з думок.

Я відвела погляд. 

Чомусь відчувала себе якось ніяково. 

— Стасю, подивись на мене, — він взяв мене за руку, привертаючи увагу.

Я послухалась і подивилась йому в очі. 

— Що сталось? — запитав він прямо. — Невже ти приревнувала? — він злегка усміхнувся. —  Але ж ти сама погодилася, що в лікарні нам краще вдавати незнайомців і... 

— Здається, сьогодні я щось відчула до іншого, — слова самі зірвалися з моїх вуст. 

— Що? — від усмішки і сліду не стало. 

— Кажу як є, — я все ще дивилась йому в очі.

— Хто це? — бачила, що Вадим злиться.

Цікаво, чому саме... Ревнує мене? Чи просто не хоче комусь програвати?... Чому я весь час думаю про щось погане? 

— Стасю, чому не відповідаєш? — запитав трохи мʼякше. 

— Це не так вже й важливо, — відвела погляд і вивільнила руку. — Я втомилась, піду спати...

***

Авжеж, заснути так одразу я не змогла. В голові все ще крутилась його фраза «Все що відбувається на даху, залишиться тут.»

«Відбувається»... Він сказав це так, ніби чекав, що це відбудеться знов. А потім ще й запросив приходити туди, бо він там майже щодня. 

Відчувала, як до щік приливає кров, щойно дозволяла собі думати про все те, що там відбулось. 

Я завжди ним захоплювалась, шанувала його, завжди прагнула потрапити саме в його клініку. Встигнути, доки він не втік до якоїсь приватної. Впевнена, що йому були відкриті всі двері, але він чомусь вирішив залишитись в звичайній лікарні, найбільшій державній клініці столиці. Через те, що тут був його вчитель?... Чи може через те, що розумів, що саме тут його робота буде на користь людям?...

Олег Михайлович був генієм, я захоплювалась ним, його позицією, наполегливістю, а його успіхи надихали.

Завжди прискіпливий до деталей, мені здавалось, що він ніколи не помиляється.

А потім була історія. З тим пацієнтом. То була ще одна перевірка? 

А те, як він дав носовичок... А потім?

Все ж, я знов повернулася до головної події дня. 

Лежачи на ліжку, перетравивши все, окрім того моменту, я нарешті дозволила собі знов повернутися до нього...

Серце одразу забилось частіше. Я памʼятала кожне його слово, кожен жест, а потім і кожен дотик. Щоки знову зашарілися. 

Але ж ми нічого такого не зробили, щоб я відчувала щось подібне... Нічого, зовсім нічого... 

Цікаво, якщо я завтра прийду на той дах, він правда знову буде там?...

***

Сьогодні прокинулась раніше, ніж задзвенів будильник. Прийняла душ, поснідала і вийшла до передпокою, де одразу зіштовхнулась з Вадимом. 

— Щось ти сьогодні рано... — він позіхнув. — Ще ж майже година до виходу. 

— Я хочу вийти раніше і не поспішати, — я відвела погляд. — Зараз вдягнусь, зберусь і буду вже виходити. 

— Чому не хочеш вийти разом? 

— Ми все одно приходимо окремо, то яка різниця... 

Я відчувала себе трохи ніяково. Не знаю чому саме в цей момент мені знову згадалось, як Олег Михайлович торкнувся моєї щоки.

— Ти обманюєш, — він зітхнув. — Ну хоча я так і думав.

— В сенсі?... — перепитала. 

Я ж його не обманювала... Так, змовчала про ту дивну розмову, але... 

Чомусь серце забилось дуже швидко. Я не маю почуватися винною. 

— Ти просто сказала, що не ображаєшся на те, що я вдав, ніби ми незнайомі, а насправді — все навпаки, — він зазирнув мені в очі. 

— Не знаю, можливо, я дійсно ображалась, — я кивнула. — А зараз я просто хочу прийти до лікарні якомога раніше... І ще одне, — все ж зазирнула йому в очі. — Здається, вчора я фліртувала з іншим. 

— Що?... — він подивився на мене дуже здивовано.

— Я не скажу тобі, хто це, чи щось таке, — твердо додала я. — Просто кажу правду. Мені було погано, він мене підтримав, я щось відчула... 

— Скажи, хто це, — голос Вадима був якимось не своїм. — Будь ласка.

— Вадиме...

— Це ж точно хтось з клініки. Але ти ні з ким не спілкувалася! 

— І хто в тому винний? Чи ти думав, я буду спілкуватися з тими дівчатами, які так і воркують навколо тебе, а ти й радий? Знав би ти, як це було неприємно... — я відвела погляд. 

— Стасю... — він спробував взяти мене за руку, але я відсахнулася...