Глава 17. Олег. Можна, але тільки коли ми наодинці...

Наші погляди одразу зустрілись. Вона знову ревіла... Як і тоді. Після того, як дав носовичок... Хоча тоді я не бачив її сліз, тож зараз вони застали мене зненацька. Не знаю чому, але одразу пройшов вперед, замкнувши за собою двері на ключ: ключ від даху був всього у трьох людей, включаючи мене. 

Підйшовши, зняв куртку і накинув їй на плечі.

— Сьогодні холодно, можеш захворіти, — сказав, не дивлячись в очі. 

Не хотів напружувати ситуацію розгляданням її заплаканого обличчя... Може, взагалі не треба було підходити... Але, коли вона мене помітила, я вже не міг піти геть від неї і залишити її на самоті. 

— Дякую, — прошепотіла вона. 

— Пробач мені, — чомусь сказав саме це. 

— За що? — вона несподівано зазирнула в очі. 

Дійсно, очі були червоні, вії — мокрі... Плакала. 

— За те, що потурбував тебе, — я зітхнув. — І за те, що не пішов. Напевно, ти хотіла побути сама. Але я не зміг розвернутись і піти, тому пробач. 

Боровся з бажанням стерти сльозинку з щоки. А ще — з бажанням обійняти. Зробити друге хотілось значно більше. 

Але якщо я зроблю це, то все стане набагато заплутаніше... 

Стася так і дивилась на мене, нічого не говорячи. Губа тремтіла, я бачив, що вона на межі. І я не втримався...

Просто обійняв за плечі, легенько притиснувши до грудей. 

— Хочеш плакати — плач, — не знаю, чому сказав саме це. Хотів же навпаки заспокоїти... 

Її плечі тремтіли... Вона злегка напружилась.

— Не бійся, все, що відбувається на даху, залишиться тут, — додав я. 

І тоді я почув схлип. І ще один. А ще її гарячі сльози, здається, намочили мою сорочку. 

Так ми і стояли... Може, пару хвилин, а, може, й пів години, я не знаю. 

Але врешті-решт вона все ж таки заспокоїлась. 

— Молодець, — сказав, злегка відсторонившись.

Наші погляди знову зустрілись. 

Вона дивилась на мене з такою відданістю і вдячністю... Ніби якесь бродяче кошеня, якого зараз мають або забрати додому, або залишити на вулиці. Але вона не кошеня. І я — ніякий не хазяїн. 

— Треба повертатись, — я зітхнув. 

— Угу, — Стася кивнула на знак згоди, злегка почервонівши, а потім торкнулась кінчиками пальців моєї руки. — Дякую тобі... вам... — одразу виправила вона себе. — Тобто я...

— Все добре, — я усміхнувся. — Можна і на ти, але тільки коли ми наодинці, — не знаю, як я спромігся сказати таке. Вона ж може неправильно зрозуміти...

— Правда? — в очах дівчини буквально побачив радість. 

— Так, — кивнув, продовжуючи усміхатись. 

Не думав, що це може так обрадувати. Було приємно. Хоча ніби ж нічого такого не сталось і... 

— Дякую, — вона злегка почервоніла. — Я... Я не хотіла, щоб ви бачили, яка я дурепа... 

Це було так природно і так чисто. Так ніжно і так... Неправильно. Треба зупинитись. Не думати про неї в такому ключі. Та й зараз точно не надто слушний момент. 

Який до біса момент...?

Чорт. rsnI9-Ef

— На вашому потоці повно дуреп, але ти точно не одна з них, — на цих  моїх словах вона усміхнулась, а я все ж остаточно відсторонився від неї. — Треба повертатися. 

— Угу, — вона кивнула, але я побачив, що її погляд став якимось сумним. Та й усмішка зникла. 

— Якщо хочеш... Приходь сюди, я тут майже щодня в цей час.

І нащо я це сказав?... 

— Правда? — вона дивилась на мене.

— Так, — я знову кивнув. — Тільки краще не плач.

— Пробачте, — вона знов опустила голову. 

— Ми знов на «ви»? — перепитав її я. 

— Ні, пробачте, пробач, — одразу виправила себе і подивилась на мене. 

— Досить вже вибачатись, — усміхнувся їй. На серці стало так тепло... Не знаю. — А тепер ходімо, поки нас не почали шукати...

***

— Олегу, — відчув, як мого плеча торкнулись, і розплющив очі. — Може, будеш побільше вдома? А то приходиш тільки спати... 

— Ти так кажеш, ніби я можу взяти і повертатися додому, коли захочу, ніби я додаткові зміни беру спеціально, чи щось подібне, — я зітхнув. 

— А хіба ні?

— Ні, — я похитав головою. — Просто тепер в мене ще й інтерни. 

— Але ти сам на це підписався...

— Так, — я усміхнувся, бо раптом згадав її, мою маленьку інтернку. 

— Про що ти зараз думаєш? — раптом спитала Віка. 

— Ну, про інтернів авжеж, — я злегка насупився. — Сама про них згадала. 

— Є хтось цікавий? — здивувалась Віка. — Зазвичай інтерни тебе тільки дратують.