Глава 16. Стася. Я відчувала себе щасливою, а потім...

Я не могла повірити, що він дійсно всерйоз сприйняв все, що я сказала... Серце колотилось, як скажене. Мій кумир, лікар, на якого я хочу рівнятись, дійсно повірив мені. Від цього я відчувала себе щасливою. 

— Треба змінити препарати, — сказав він, нарешті закриваючи карту. 

— Так, — я кивнула. 

— Молодець, Стасю, — він усміхнувся, зазирнувши мені в очі. — Я не помилився в тобі, і це мене радує. 

Я, здається, знов почервоніла. Він похвалив мене, дійсно похвалив. Мій кумір похвалив мене...

— Так, зберись, — раптом сказав він. — Давай, скажи мені, що б ти зробила в цьому випадку? Якби його лікарем була ти? 

— Змінити основний препарат, додати щось для імуносупресії, але спочатку зробити аналізи....

— Молодець, — його усмішка стала ще ширшою. — Але ніякої зміни до аналізів. І швидкого переходу теж не можна. Щоб не було... 

— Синдрому відміни, — завершила я за нього. — Ой, пробачте, я перебила...

— Нічого, — він продовжував усміхатись. Ніби став зовсім іншою людиною. — Ти все сказала правильно. І тепер його лікування в твоїх руках. Іди. 

— Але аналізи не приймуть зараз... Вже не ранок... Доведеться брати завтра, — розгублено сказала я.

— Ні, напиши «Сito!», хіба вас такому не вчили? — він злегка насупився.

— Але «Сito!»  — це для термінових, невідкладних випадків, — я злегка розгубилась. 

Можливо, це було ще якесь випробовування від нього.

— У нас людина отримує неправильне лікування, показники погіршуються, чим тобі не «Сito!»? — схоже, він злегка роздратувався. 

— Добре, напевно, ви маєте рацію, — погодилась я, але мимоволі насупилась.

Він же чомусь ледь не засміявся. Стримав сміх, а я розгубилась...

— Іди вже, — він подивився на мене. — Щоб поставила «Сito!». А коли все зробиш, прийди і скажи мені. 

— Добре... — тихо сказала я. 

— Вперед.

— Дякую...

***

Коли підійшла до сестринської, по спині пробіг холодок. Медсестри снували по відділенню і зовсім не звертали на мене уваги. Крім того, всі кричали, перебивали одна одну... Не так я уявляла собі роботу в лікарні, зовсім не так.

Пару секунд я все ж почекала в надії, що мене хтось помітить, але цього не сталось, тож я спробувала привернути їхню увагу:

— Вибачте, будь ласка, пацієнту Громову Олександру Романовичу треба зробити декілька аналізів, до кого мені звернутись? — вимовила немов скоромовкою. 

Одна з медсестер невдоволено подивилась на мене:

— А ти що — лікар? Інтерни не можуть самостійно призначати аналізи.

— Але мій викладач сказав... — це вже говорила менш впевнено. — Це  «Сito!»... 

— От нехай викладач напише направлення, тоді і зробимо, — перебила вона мене. 

— Олег Михайлович не дуже любить паперову роботу, — я невпевнено зітхнула.

— О, так це для Олежика? — медсестра швидко змінилась в обличчі, губи її розпливлись в усмішці. — Тоді я все зроблю! Скажи ще раз прізвище пацієнта?

— Громов Олександр Романович... 

— Добре, давай список того, що йому потрібно, і можеш йти, я займусь цим прямо зараз! — бадьоро сказала вона, підійшовши до мене і простягнувши руку. 

— Дякую, — сказала, простягнувши свій список. 

— Все, ходімо, не відволікаймо дівчат, — вона показала рукою в бік дверей.

Я кивнула, і ми вийшли до коридору. Потім пішли до відділення. Вона все зробила, як треба. Всі навколо ще дивувались, чого це я прийшла з медсестрою... 

Олег Михайлович весь час слідкував за нами. Напевно, боявся, що я щось зроблю не так. Через це я трохи нервувалась, але все ж заспокоїлась, бо ж не я особисто брала той аналіз... А так би під таким наглядом напевно і руки тремтіли б. Я дуже не хотіла розчарувати нашого вчителя. 

Коли медсестра взяла аналізи, ми з нею вийшли до коридору. Я хотіла їй подякувати, але...

— Знаєш, ти ніби не така вже й погана дівчинка, але моя тобі порада, не спи з викладачем. Потім точно не зможеш тут працювати, — на повному серйозі заявила вона. — Тим паче, всі знають, що у нього є дівчина, і вони зустрічаються ще зі студентських років... Він ніколи не був бабником, а тут такі погляди, — поспішила вона пояснити свої припущення. — Не псуй йому життя, нехай він і не надто дружелюбний, але людина насправді хороша. 

Я відкрила рота і просто не знала, що сказати. 

— Я не буду про це пліткувати. Але не факт, що цього не зробить хтось інший.

— Але що такого він зробив? — все ж перепитала я.

Дивився він, як зазвичай... Так, мені інколи здавалось, що він ставиться до мене трохи інакше, ніж до інших, але...

— Дівчинко, не будь наївною, — вона усміхнулась. — Таких як ти тільки поматросять і бросять, ось побачиш. Краще й не починай. Це була просто порада. Але якщо в тебе такий спосіб отримати місце, то... Ну, то твій вибір. Але будь готова до пліток. І до того, що шльондр у нас тут не поважають.