Глава 14. Стася. Вибір найкращих.

Я стояла і просто слухала. Вадим вже майже пів години розповідав, як я його підставила...

— І він це все побачив! Що він тепер про мене подумає? Я тобі не просто якийсь двієчник! Я і сам нормально знаю все! Сама казала, що я талановитий! Чи ти обманювала? — він гнівно подивився на мене. 

— Ні, авжеж, не обманювала, — тихо сказала я, опустивши погляд і схрестивши руки на грудях.

Відчувала себе дуже некомфортно під його пронизливим поглядом. Не таким, якого б я хотіла. Руки вже трусились, але я трималась. Скоріш намагалась триматися. Не хотіла плакати при ньому.  

— А виглядає, ніби обманювала! Ти ніколи в мене не вірила... Зі своїми знаннями!

— Ти звинувачуєш мене в тому, що я займаюсь більше за тебе?... — не зрозуміла я. 

— Ні! — він потер пальцями скроні. — Коротше, просто не лізь більше. І все. Взагалі не лізь у моє навчання. 

Не лізти значить... 

Я сумно усміхнулась і опустила голову. На очі вже навертались сльози, але я вперто намагалась тримати їх в собі. 

— Тепер він точно мене не вибере... І все через тебе, — тихіше додав він. 

Було дуже боляче. Бо ж саме я, саме завдяки мені він дійшов так далеко. Я завжди допомагала йому, підказувала, підтягувала по тим темам, які він слабко знав. А тепер з його слів виходило, що я навпаки йому заважала? Чомусь раніше він так не казав... 

Вадим... Він дуже змінився. 

Сама не зрозуміла, як очі застелила пелена. І тільки коли сльозинки вже скочувались щоками, до мене дійшло, що я плакала...

— Стасю, ти чого? — раптом він подався вперед і обійняв мене.

Це було дуже несподівано.

— Гей, не плач, не плач, — він погладив мене по голові, як маленьку дівчинку. — Пробач мені, я не хотів кричати, просто... Я просто хотів досягти чогось сам, розумієш?

— Угу, — пробубніла я кудись йому в плече. 

— Я хочу, щоб мої успіхи були моєю заслугою, хочу, щоб всі мною пишались. І батьки, і... — він злегка відсторонився і зазирнув мені в очі. — І ти. Я хочу, щоб ти пишалась мною, Стасю. 

Він говорив щиро, я бачила це. 

Ці слова торкались самого серця... І не дивлячись на те, що останнє було вже порядком зранене, воно все одно тріпотіло від його слів. 

— Я пишаюсь... — я відвела погляд. 

Чомусь ті його слова змусили почервоніти. 

Ніби ж це не було зізнання в коханні чи щось подібне. Але я відчувала себе так, ніби він саме зізнався... Серце билось дуже швидко. Як би боляче мені не було в лікарні, вдома я відчуваю, що Вадим — мій.

Одна лише думка про це бентежить так, що я, здається, червонію ще більше.

І тут Вадим торкнувся долонею моєї щоки. Наші погляди знов зустрілись. 

Буквально пʼять хвилин тому я мало не плакала, він нападав на мене, а тепер я танула від його погляду та дотиків. 

Неможливо дивитись так і нічого не відчувати...

Саме коли я подумала про це, Вадим подався вперед, заплющуючи очі. Коли його губи торкнулись моїх, я теж заплющила очі.

Здається, почала тремтіти... Вадим обійняв мене, легенько притиснувши до себе і поглиблюючи поцілунок...

***

—...І тепер я хочу перерахувати тих десятьох, кого на місяць беру в свою особливу групу. За цей місяць я відрахую половину, і вас залишиться всього пʼятеро. Ці пʼятеро і будуть моїми інтернами, але не можу гарантувати, що вони пройдуть всю інтернатуру, — Олег Михайлович якось хитро усміхнувся. 

Він здавався мені трохи дивним... Саркастичним зовні і добрим зсередини. Так, ми з ним майже не спілкувались за ці пару тижнів, але вже двічі він допоміг мені. Перший раз, коли не дав впасти в їдальні, і другий — коли дав носовичок.

Я навіть подумала, що у нас із ним є якийсь звʼязок... Я відчувала, що він на моєму боці... І якби мене спитали, хто мій друг, я б напевно сказала, що саме він. Хоча, це напевно дивно. Ми ж навіть жодного разу не говорили поза заняттями. 

— Стася! — раптом почула я голос викладача і одразу виринула з думок.

Наші з Олегом Михайловичем погляди зустрілись. І мене чомусь одразу кинуло в жар... Було соромно... Я щось пропустила, і не знала, що саме.

— Так...? 

— Ви — найкращий інтерн тут, будете навчатись у мене? — він все ще дивився мені в очі. 

— Так, — я кивнула. 

Почервоніла як рак. Він дуже збентежив мене цією привселюдною заявою про найкращого інтерна... 

— От і добре, — він усміхнувся. І в цій усмішці я вперше побачила ту доброту, яку бачила в його вчинках... — Значить, з наступного тижня у всіх, кого я вибрав, будуть додаткові заняття зі мною.

Відвела погляд і теж усміхнулась.

Мене помітили... Мене помітив той, ким я так довго захоплювалась, той, кого я так сильно поважала і чию думку дуже цінувала.

Не зважаючи на мою незграбність в перший тиждень, мені вдалось показати свої навички і знання, і він не просто помітив мене, навіть, можна сказати, визнав....